Читать «Серце Всесвіту» онлайн - страница 39

Командир рішуче повернувся до Шури, стиснув її руку.

— Вийдемо, дівчинко. Вони готуються до зустрічі. Хіба це не зрозуміло?

— Вийдемо, капітане, — з надією відповіла дівчина.

Вони скинули скафандри, шоломи. Залишилися в теплих комбінезонах. Шура крадькома вийняла дзеркальце, зачесала попелясте коротке волосся.

Огнєв посміхнувся. Одвернувся, щоб вона не помітила.

— Ти готова, дівчинко?..

— Так…

— Тоді ходімо…

Невеличким ліфтом вони опустилися вниз, вийшли крізь люк назовні. Глибоко вдихнули повітря, закашлялись. Воно було сухим, трохи морозним.

Космонавти оглянулись. Стін сфери не можна було помітити. Невідомим оптичним способом розумні істоти досягли ефекту безконечності. Око не зупинялося на будь-якій деталі. їх не було. Тільки переливи кольорів-ніжних, тонких, мінливих.

Під ногами була темна підлога. Вона виднілася, скільки сягав погляд, зникала в імлі. Урочиста тиша панувала в неосяжному палаці. Та це не була мертва тиша Космосу, загрозлива тиша ворожого світу. То було мовчання таємниці, безмовність мудрості, життя, яке готове до дії.

З голубої імли з’явився якийсь об’єкт. Він швидко наблизився.

— Фіолетова куля, — прошепотів Огнєв. Куля зупинилася недалеко від космонавтів.

Завмерла, похитуючись в повітрі.

— Що нам робити? — з острахом запитала дівчина. — Може, звернутися? Та тільки вона ж не зрозуміє…

Істота почала міняти форму, видовжуватись. Космонавти вражено дивилися на бурхливу трансформацію. Навіть Огнєв, який вже один раз бачив таке явище, не міг стриматися від вигуку подиву.

— Вона стає людиною, — злякано сказала дівчина. — Капітане, погляньте… що це значить?..

Перед ними стояла людина. Вона не мала жодного одягу. Та цього й не потрібно було. Це була не справжня людина з усіма її органами, а спрощена скульптурна подоба, проте геніально граціозної форми. Тіло істоти просвічувалось, всередині можна було помітити якусь пульсацію.

— Це тобі відповідь, — захоплено промовив командир. — Ти говорила, що вони без жодної форми. Певне, ці істоти можуть набувати будь-якої форми…

— Як же так? — зачаровано запитала Шура.

— Я знаю не більше тебе… Очевидно, вони мають зовсім іншу конструкцію… і незрівнянно вищу, ніж ми. Вени вже мають можливість ліпити з себе форми, так, як наш скульптор з глини. З кулі можна зробити все, що завгодно…

— Розумію… тільки не зовсім…

Постать «людини» хитнулася назустріч землянам. На обличчі з’явилися великі блакитні очі, несподівано пролунав дивний, дзвінкий, якийсь незвичайний для слуху голос:

— Я вдячний людям Землі. Я той, кого ви врятували…

Космонавти отетеріли. Навіть Огнєв не міг здобутися на слово.

— Не дивуйтесь, — говорила істота. — Ми знаємо давно символи, якими ви спілкуєтесь на Землі. Те, що ви звете мовою.

Огнєв глибоко вдихнув повітря, опанував себе.

— То ви були на нашій планеті?

— Не раз. Вже мільйони років. Але ми бачили, що життя там розвивається по інших законах, і не втручалися в його хід.

— А як же спілкуєтесь між собою ви?

— Ви не зрозумієте.

— Який же ваш справжній вигляд?

— Такий, як ви бачили спочатку…