Читать «Серце Всесвіту» онлайн - страница 37
Олесь Бердник
— Що з вами? — занепокоївся Огнєв.
Вона показала рукою на ілюмінатор, в її очах з’явився вираз безмірного подиву. Командир кинувся до оптичного отвору, поглянув. З неба опускався якийсь утвір. Він був схожий на велетенську дзигу. Поверхня його переливалася іскрами в променях Сатурна і Сонця.
— Космічний корабель, — прошепотіла Шура.
Дзига наближалась. Вона опускалась по скісній лінії, виростала в розмірах, закривала собою диск Сатурна і зірки.
— Що це значить? — замислено промовив командир. — Невже врятована нами істота викликала допомогу? Погляньте — вони опускаються прямо на нас…
Те, що трапилося далі, здавалося космонавтам галюцинацією, сном наяву. Кілометррвий корабель закрив собою велику частину рівнини. «Розум», ракета з космонавтами опинилися всередині гігантського напівпрозорого купола. Потім могутня сила підняла колосальну дзигу вгору. Ракета теж одірвалася од ґрунту, летіла в просторі.
Навколо потемніло, стіни чужого корабля стали непрозорими Космонавти побачили, що їхня ракета опинилася в гігантському сферичному приміщенні.
— Вони кудись летять! — скрикнула дівчина. — А як же Андрій?
— Тихо, Шуро, — озвався зачудований Огнєв. — Ти бачиш — вони прилетіли за нами. Я не вірю, щоб вони забули Андрія… Нам треба ждати.
Дівчина сіла в крісло, з надією і нетерпінням чекала.
— Чому вони не з’являються? Де вони? Які?
— Терпіння, Шуро… Все буде добре…
Минали хвилини. Години. Не відчувалося ні руху, ні прискорення. Здавалося, космонавти висли десь в безмовності. Тільки в каюті ракети сяяла лампа освітлення, а зокола переливався вишневий морок, густий, пружний, непроникний.
Та ось знову повільно народилося світло. Стіни безмежної споруди ніби зникли, стали прозорими. Командир припав до ілюмінатора, радісно притягнув дівчину до себе.
— Шурочко. Ми на Мимасі. Ось місце катастрофи. Там я залишив Андрія.
— Де він? — несамовито скрикнула Шура, притискуючи руки до грудей. — Ви бачите його, капітане?
— Там… біля той гряди скель. Бачите отвір? Там ми знайшли істот… Дивіться — вони прямують туди.
Справді, невеликі темні апарати попливли над сліпучо-білою рівниною до урвища. Деякі з них зникли в отворі грота, один наблизився до плоского каменя, на якому щось темніло. Через хвилю з грота повернулися, попрямували до корабля.
— Напевне, вони забрали мертвих, — схвильовано сказав командир. — А той, окремий — поглянь, Шуро… Він знайшов Андрія!
Дівчина з страхом, з надією дивилася туди. З літального апарата випливли дві фіолетові кулі. Шура запитливо подивилася на Огнева.
— Це й є живі істоти, — сказав командир.
— Такі дивні, без жодної форми?..
— Зачекайте, — загадково всміхнувся Огнєв. — Не знати, хто з нас досконаліший…
Кулі зупинилися над темним предметом, підняли його. З грудей дівчини вирвався стогін.
— Це він… Мертвий…
Командир кинув погляд на хронометр. Похилив голову. Заперечувати не було потреби. Минуло сорок три години. А кисню залишилося на сорок. Вже три години їхній друг лежав мертвий… Але для чого вони забрали їхнього товариша? Куди несуть?