Читать «Заручені» онлайн - страница 428

— Істинна причина окремих захворювань, на жаль, існує,— казав він,— і визнати її змушені навіть ті, хто потім підтримує зовсім іншу, взяту з повітря... Хай-но вони спробують, якщо зможуть, заперечувати фатальне сполучення Сатурна з Юпітером. І хай-но ці синьйори візьмуть під сумнів дію впливів!.. Може, вони ще заперечуватимуть існування світил? Або ж надумають твердити, ніби світила існують на небесах просто так, хтозна для чого, як головки шпильок, увіткнутих у подушечку?.. Та, вибачте, кого вже я аж ніяк не розумію до пуття, то це синьйорів медиків: визнавати, що ми перебуваємо під таким підступним сполученням, а тоді раптом заявляти нам із незворушним обличчям: не торкайтесь тут, не торкайтесь там, і ви будете поза небезпекою! Неначе таке уникання матеріального дотику до земних тіл може зашкодити прихованій дії тіл небесних! І отак галасувати про спалення якихось ганчірок! Жалюгідні люди! Що, може, спробуєте спалити Юпітер? Спалити Сатурн?

His fretus, іншими словами — покладаючись на свої дотепні умовисновки, він не вдавався до жодних заходів безпеки проти чуми, заразився нею й зліг у постіль, щоб умерти, як герой Метастазіо, завівши суперечку з зірками.

А його знаменита книгозбірня? Вона й зараз, можливо, розкидана по прилавках букіністів.

Розділ тридцять восьмий

Якось увечері Аньєзе почула, що біля воріт зупинився екіпаж. «Напевне, вона!» І справді, то була Лючія разом із доброю вдовою. Їхні взаємні привітання нехай читач уявить собі сам.

Назавтра, рано-вранці, нагодився й Ренцо, який, ні про що не здогадуючись, прийшов, щоб відвести з Аньєзе душу в припущеннях, чому це Лючія так довго не їде. Як він повівся й що сказав, ми все те також полишаємо на читачеву уяву. Лючіїне ж привітання звучало так:

— Здорові були, як справи? — мовила вона у відповідь, потупивши очі, але без усякої ніяковості.

Не подумайте, що Ренцо сприйняв таке привітання як надто сухе й розтлумачив його як несприятливе для себе. Він сприйняв його дуже добре — так воно й мало бути. І як ото добре виховані люди вміють не надавати ваги зайвим виявам чемності, так і він чудово зрозумів, що за цими скупими словами криється вся та радість, яка була в Лючіїному серці. До того ж неважко було помітити, що дівчина мала два способи для вимовлення цих слів: один — для Ренцо, другий для інших людей.

— Добре, коли бачу вас,— відповів юнак теж банальною фразою.

— Бідний наш падре Крістофоро!..— сказала Лючія.— Моліться за спасіння його душі; хоча можна з певністю сказати, що зараз він молиться там за нас. 

— На жаль, я передбачав це,— мовив Ренцо.

І то була не єдина сумна струна, якої вони торкнулися в своїй бесіді. І що ж? Хоч би про що вони заводили мову, всяка тема здавалась йому однаково захоплюючою... Як оті баскі скакуни, що б'ють копитом землю, комизяться й перебирають ногами, перш ніж зробити перший крок, а потім відразу зриваються з місця і мчать, ніби їх несе вітер,— таким зробився час для Ренцо: спершу хвилини здавалися годинами, а тоді години — хвилинами.