Читать «Заручені» онлайн - страница 429
Алессандро Мандзоні
Вдова не тільки не заважала товариству — вона вносила багато приємного, і, зрозуміло, коли Ренцо бачив її на злиденному ложі в лазареті, він не міг і уявити собі, що в неї така товариська й весела вдача. Таж лазарет і село, смерть і свобода — не одне й те саме. З Аньєзе вона вже заприятелювала, а бачити її з Лючією було просто втіхою,— як вона, ніжна й пустотлива, лагідно жартувала з подруги, не кривдячи її, дозволяючи собі саме стільки, скільки було потрібно, щоб примусити Лючію виявити ту радість, яка ховалась у її душі.
Врешті Ренцо заявив, що йде до дона Абондіо домовитися про вінчання. Він вирядився туди й завів мову, злегка кепкуючи, але не без шанобливості:
— Синьйоре курато, у вас уже, мабуть, минув той головний біль, який, як ви казали, заважав вам повінчати нас? Уже пора. Наречена тут, і я прийшов дізнатися, коли вам це буде найзручніше. Але цього разу я попрошу вас поквапитись.
Дон Абондіо не відповів відмовою, але знову почав крутити, вказувати на всілякі перешкоди, натякати на дещо: і для чого, мовляв, лізти всім у вічі та проголошувати своє ім'я, коли загрожує арешт? Адже, мовляв, можна з таким же успіхом зробити все десь-інде. Та те, та се...
— Розумію,— сказав Ренцо,— у вас і досі ще трохи поболює голова. Але вислухайте мене лишень, вислухайте.— І він почав описувати стан, у якому бачив нещасного дона Родріго.— Тепер він уже напевно пішов на той світ. Сподіватимемось,— підсумував він,— що господь виявив до нього милосердя.
— До чого тут це,— спитав дон Абондіо,— хіба я вам відмовив? Я й не думаю відмовляти; я кажу... і кажу, маючи вагомі підстави. Бачте, поки чоловік іще дише... Подивіться лишень на мене: адже я розбита посудина і так само однією ногою стояв скорше на тім світі, ніж на цім, проте я тут, і... якщо не впадуть на мене всякі напасті... Ну та гаразд... Я зосмілююсь сподіватися пожити ще трошки. І знову ж таки, уявіть собі, адже часом трапляються такі натури. А втім, повторюю, це тут ні до чого.
Після всяких доказів, так само мало переконливих, Ренцо шанобливо відкланявся, повернувся до своїх, розповів їм про все й скінчив такими словами:
— Я пішов геть, бо вже був ситий ним по самісіньку зав'язку і боявся, втративши терпець, набалакати йому зухвалих речей. Часом він здавався таким самим, як і колись: та ж пика, ті ж міркування. Я певен, якби наша розмова протривала ще трохи, то він напевно вставив би ще й латинські слівця. Бачу, що знов буде проволока. Краще вже зробити так, як радить він: вирядитися вінчатися туди, де ми збираємось жити.
— А знаєте, що ми зробимо? — озвалася вдова.— Я пропоную: треба, щоб спробували ще й жінки. Подивимось, чи не буде наша спроба більш вдалою. До речі, я матиму втіху пізнати цього чоловіка, чи справді він такий, як ви кажете. Ходімо після обіду, щоб не відразу насідати на нього вдруге. А тим часом, синьйоре наречений, поведіть нас трохи погуляти, нас двох, поки Аньєзе завантажена своїми справами. Я вже зійду Лючії за матір, та й мені б дуже хотілося краще розглянути це озеро, ці гори, що про них я так багато чула. А ота дещиця, яку я вже бачила, здалася мені напрочуд гарною.