Читать «Заручені» онлайн - страница 426

Читача ж ми примусимо пройти увесь цей час досить швидко, коротко розповівши про такі події. Через кілька днів після того, як Ренцо відвідав лазарет, Лючія вийшла звідти разом із доброю вдовою; а що якраз було оголошено загальний карантин, то вони й відбули його разом, замкнувшись у вдовиному будинку. Частину часу було витрачено на виготовлення посагу для Лючії, за який, спершу трохи поцеремонившись, узялась і вона сама. Після карантину вдова залишила крамницю й будинок під нагляд того самого брата-комісара. Потім стали готуватися до подорожі. Тут ми відразу могли б додати: від'їхали, приїхали,— а вже тоді неквапом розповідати далі. Та, незважаючи на наше бажання йти в ногу з нетерплячим читачем, слід відзначити три обставини, приналежні до того проміжку часу, який ми не хотіли б обминути мовчанкою, а щодо принаймні двох із них, то нам здається, що читача вони мали б зацікавити.

Перша — це коли Лючія знов почала розповідати вдові про свої лихі пригоди вже докладніше й послідовніше, ніж була здатна на те в пориві свого першого признання, і, зокрема, коли більш-менш до ладу розповіла про ту синьйору, що прихистила її в монастирі в Монці, то довідалася від удови про такі речі, які стали їй ключем для розкриття багатьох таємниць і воднораз наповнили душу скорботним подивом і жахом. Вона дізналася від удови, що нещасну, запідозрену в страшних лиходійствах, було, за наказом кардинала, переведено до одного міланського монастиря; що там вона довго шаленіла й відмовлялась, але врешті покаялася, визнала себе винною, і що теперішнє її життя зробилося добровільною тортурою — такою жорстокою, що гірше годі й придумати, хіба тільки закатувати до смерті. Хто побажав би докладніше ознайомитися з цією сумною історією, той знайде її в тій книзі, уривки з якої ми вже наводили вище.

Друга обставина: розпитуючи про падре Крістофоро всіх капуцинів, які були в лазареті, Лючія почула скорше з сумом, аніж з подивом, що святий отець помер від чуми.

Нарешті, перш ніж їхати, Лючія захотіла дізнатися щось про своїх колишніх заступників і, як казала вона, виконати свій обов'язок перед ними, коли хтось із них іще лишився живий. Вдова провела її до одного будинку, де їм було повідомлено, що обоє вже віддали душу богові. Коли про донну Прасседе досить сказати, що вона просто померла, то про дона Ферранте, з огляду на те, що він був чоловік учений, наш анонім вважав за необхідне розповісти чимбільше; і ми, на свій страх і ризик, перепишемо майже все, що він про нього написав.