Читать «Заручені» онлайн - страница 391

Ми описали тільки найменш моторошне й найменш сумне з того, що можна було бачити довкола, ми говорили лише про здорових, заможних людей! Отож, змалювавши картини стількох страждань і пам'ятаючи про куди тяжчі, повз які нам іще доведеться провести читача, ми не станемо зараз затримуватися, розповідаючи про те, що за видовище були зачумлені, котрі ледве переставляли ноги або валялися на вулицях,— бідняки, жінки, діти. Кожен свідок цього видовища міг, либонь, знайти якесь безнадійне втішення,— а це на нащадків справляє величезне й гнітюче враження,— утішення від свідомості того, що хтось усе-таки вижив.

Ренцо пройшов уже добрячий відтинок своєї дороги в цьому царстві розпачу, аж ураз, ще на досить великій відстані від вулиці, куди йому належало завернути, він зачув звідти неясний гул, з-посеред якого вирізнялося таке знайоме й страшне теленькання дзвоника.

Добувшися до рогу цієї вулиці, однієї з найширших у місті, він побачив на її середині чотири вози. І як ото на хлібному ринку люди снують туди й сюди, вантажачи й вивертаючи мішки, така метушня була й тут: одні монатті заходили до будинків, інші виходили звідти з вантажем на плечах і клали його на того або того воза. Декотрі з-них були в червоній, форменій одежі, інші — без цієї особливої прикмети, багато хто з іще мерзотнішою ознакою — різнобарвними султанами й китичками, якими ці огидні тварюки прикрашали себе, веселячись серед страшного загального горя. Повсякчас із вікон лунали зловісні оклики: «Монатті, сюди!» І з цього сумного зборища ще зловісніше озивався грубий голос: «Зараз, зараз!» Мабуть, то були мешканці, які бурчали й квапили монатті, що відповідали їм лайкою.

Вибравшись на вулицю, Ренцо наддав ходи, намагаючись не зважати на перешкоди, хіба що тільки в разі необхідності, коли мав обходити їх. Та враз йому в очі впало щось незвичайне, що викликало співчуття, і то таке співчуття, яке змушувало спинити на ньому погляд, тож Ренцо мимоволі затримався.

На поріг одних дверей вийшла, прямуючи до сумного кортежу, жінка, чия зовнішність свідчила про пізню, але ще не минулу пору молодості. На її обличчі крізь серпанок смутку й горя проглядали сліди краси, не знищеної тяжким стражданням і смертельною тугою, тієї краси, млосної й водночас величної, яку мають люди ломбардської крові. Хода її була стомлена, але не стареча, на очах не блищали сльози, проте було видно, що вона пролила їх чимало; в її стражданні видніла якась лагідність і затаєність, виказуючи душу, цілком свідому свого горя й готову перетерпіти його. Та не тільки сам її вигляд, серед цього моря скорботи, викликав особливий жаль до неї й воскрешав це почуття, на той час давно погасле в потомлених серцях. Вона несла в своїх обіймах мертву дівчинку років дев'яти, ошатно вбрану, з волоссям, розчісаним на проділь, у білосніжній одежі, неначе ці руки причепурили її до свята, вже давно обіцяного й тепер одержаного нею, як нагороду. І дівчинка не лежала в неї на руках, а сиділа, прихилившись до материних грудей, мов жива; лише біла, ніби воскова ручка, важка й безживна, звисала збоку, і голова лежала на материному плечі в заціпенінні більшому, ніж сон. Про те, що то була мати, крім схожості, ясно промовляло обличчя тієї з них, котра ще була здатна щось відчувати.