Читать «Заручені» онлайн - страница 392

Мерзенний монатті підійшов, щоб узяти з рук жінки дівчинку, однак з виглядом якоїсь незвичної для нього шанобливості, з мимовільним ваганням. Але вона, відступивши назад, не виявляючи ні обурення, ні презирства, сказала:

— Ні, заждіть, поки що не чіпайте її. Я сама хочу покласти її на воза. Нате ось, візьміть.— Мовлячи це, вона розтулила руку, показуючи гаманець, і кинула його в підставлену руку монатті. А відтак провадила далі: — Обіцяйте мені не знімати з неї жодної ниточки і не дозволити, щоб інші посміли зробити це. Закопайте її в землю так, як вона є.

Монатті притис руку до грудей, потому квапливо, можна сказати, шанобливо, скорше через незнайоме йому почуття, яке ніби скорило його, аніж через несподівану винагороду, кинувся звільняти на возі місце для маленької небіжчиці. Поцілувавши дочку в чоло, мати поклала її туди, наче на постіль, поправила її, прикрила білим покривалом і мовила останні слова:

— Прощавай, Чечіліє, спочивай в мирі! Сьогодні ввечері прийдемо й ми, щоб уже ніколи не розлучатися. А поки що — молись за нас, а я молитимусь за тебе й за інших.— Потім, повернувшись до монатті, вона сказала:— Надвечір, коли проїжджатимете мимо, підніметесь нагору забрати мене — і не саму.

Мовивши це, вона повернулася до будинку і десь за хвилину з'явилась у вікні, тримаючи в обіймах другу дівчинку, трохи меншу, ще живу, але вже з печаттю смерті на обличчі. Жінка стояла і, здригаючись, дивилась на цей негідний похорон своєї старшої дочки, поки віз рушив з місця і вона могла його бачити. Потім жінка зникла. Та й що залишалось їй робити, як не вкласти в постіль свою єдину ще живу дитину й самій лягти поряд, щоб померти вкупі? Отак під ударом коси, яка стинає на луці всі трави, уже пишно розквітла на стеблі квітка падає разом з іще ледь розкритим пуп'янком.

— О господи! — вигукнув Ренцо.— Зглянься на неї, прийми до себе і її, і маля. О, скільки вони страждали, скільки страждали!

Отямившись від цього незвичайного потрясіння й намагаючись знову пригадати свій шлях, щоб вирішити, в який бік йому податися першою вулицею, праворуч чи ліворуч, він раптом зачув звідти новий незрозумілий шум — владні окрики упереміш із глухим стогоном, жіночим плачем і дитячим вереском.

Ренцо рушив далі зі звичним сумним і неясним сподіванням в душі. Діставшися до перехрестя, він побачив з одного боку безладний натовп, що рухався назустріч, і спинився, щоб пропустити його. То були хворі, яких вели до лазарету. Одні, грубо підштовхувані, даремно намагались опиратися, вигукуючи, що хочуть померти в своїй постелі, й відповідаючи марними прокльонами на лайку та окрики монатті з супроводу. Інші йшли мовчки, не виявляючи ні скорботи, ані будь-якого іншого почуття, наче побожеволівши. Жінки з немовлятами на руках; діти, налякані окриками, стогонами і всім оцим зборищем дужче, ніж неясним страхом смерті, з голосними зойками кликали відсутніх матерів і рвалися додому. Та де там! Може, мати, про яку вони думали, що вона спить удома в своєму ліжку, впала на нього, несподівано заскочена чумою, й лежить там тепер непритомна, поки її відвезуть на возі до лазарету або й просто в могилу, якщо віз приїде надто пізно. А можливо,— о лихо, гідне ще більш гірких сліз,— ця мати, пригнічена власними муками, забула про все, навіть про своїх дітей, і думала тільки про одне: умерти з миром. Та все ж і серед цього загального сум'яття подивувалися приклади стійкості й людинолюбства: батьки, матері, брати, сини, подружжя підтримували своїх близьких, шепочучи їм слова втішення, і не лише самі дорослі, але й маленькі дівчатка та хлопчики, тягнучи своїх молодших братиків та сестричок, з розважливістю й співчуттям дорослих умовляли їх бути слухняними, запевняючи, що їх ведуть у таке місце, де їх доглядатимуть, щоб вилікувати.