Читать «Злий» онлайн - страница 94
Леопольд Тирманд
— Крім того, — додав Калодонт швидко й серйозно, — що ви, панно Марто, стали кимось дуже важливим для…
— Саме цього я не хочу… не можу… не повинна знати, — нервово перебила Марта. Її сіроблакитні очі шукали очей Калодонта. — Тим більше, — додала вона тихо, — що людина… яку… яка… мене дуже цікавить, зникла десь безслідо, вже зо два тижні тому. Я, правда, нічого тут не розумію. Але вчора ввечері, як майже щоденно протягом цих двох тижнів чекали пі мене в темряві вулиці Фраскаті світлі палаючі очі. Очі ці дивляться не вороже, не грізно, а швидше сумно й навіть благально… Але вони страшні, пане Юліуше, страшні!
Марта затулила обличчя долонями. Калодонт погладив її по схиленій голові.
— Марто, — обізвався він лагідно, — не будемо вже про це говорити. Пробачте мені, це була помилка з мого боку. Тільки… скажіть, прошу: хто це зник два тижні тому?
Марта підняла голову. Легенький усміх вплівся в її задуму.
— Після того, що я вам зараз скажу, пане Калодонте, ви зможете залишптись моїм другом?
— Звичайно, — палко зепевнив Калодонт, — незмінним і вірним.
— Добре, я скажу. Вже два тижні, як безслідно зник лікар Вітольд Гальський.
— Отой ясноволосий лікар швидкої допомоги?
— Так. — Незважаючи на всі зусилля стриматися, очі Марти сяйнули хвилюванням.
— Он воно до чого дійшло… — щиро засмутився Калоднт.
— Ні, — вперто заперечила Марта. — Але я поводилася з ним не так, як слід, і не можу навіть виправдатися, бо уявити не можу, що з ним сталося. Я дзвонила разів зо два до швидкої допомоги, але, крім повідомлення, що лікар Гальський не працює, не почула нічого. А тепер… ще й це…
Вона вийняла з кишені куртки якийсь папірець і пода Калодонтові. Калодонт уважно прочитав його. Це була повістка: Марту Маєвську викликали до суду як свідка.
Калодонт глибоко замислився.
— В якій це може бути справі? — спитав він.
— Не знаю, — трохи безпорадно відповіла Марта.
Калодонт ще раз глянув на дату повістки.
— Я піду з вами, панно Марто, — рішуче заявив він. — Хочете?
— Дуже, — зраділа Марта. — Я саме мріяла про тверду чоловічу руку, на яку могла б спертися у важкій мандрівці до суду.
2
Мехцінський зупинився на розі Маршалковської. Тут усе було покопане й порите глибокими канавами з містками із дощок та запобіжними бар'єрами. Тут укладали труби парового опалення для майбутніх будов. У присмерку червоніли запобіжні знаки й горіли лампи.
— Не йди, Ганко, далі, — сказав Мехцінський. — Навіщо тобі скакати через ці канави? — додав він з усміхом.
— Я проведу тебе трохи, — наполягала Ганка. — До поїзда ще багато часу.
— Ні, — рішуче обірвав Мехцінський. — Тут ми попрощаємося.
— У тебе свої коники, — всміхнулася Ганка з легкою образою. У неї було гарне, просте обличчя й добрі очі.
— Ганю, — відповів Мехцінський м'яко, — не сварися зі мною. Як я кажу ні, то ні. У мене й без цього досить клопоту.