Читать «Злий» онлайн - страница 60

Фридерик Компот знову підвівся. Генек Шмігло сперся на здоровий лікоть.

Незнайомий всміхнувся. Ні Евгеніуш Шмігло, ні Фридерик Компот не бачили ніякого усміху. Але вони напевне знали, могли б заприсягтися власним життям, що в темному бараці хтось посміхався приязно й щиро.

ЧАСТИНА ТРЕТЯ

1

Він отямився, підвівся на ліктях і оглянувся навколо. Нестерпно боліла розбита голова. Звідусюди оточувала його темрява, волога, холодна, непроникна. Тихо покликав: — Манеку! Та відгукнулись лише темрява й тиша. Ще покликав: — Ірисю! — здушеним, зміненим голосом. І знову тиша. Нарешті підвівся на ноги, ступив два кроки вперед, але спіткнувся і впав, тихо застогнавши від болю. Гостре цегляне скалля подряпало руки аж до крові.

Тепер він пригадав. Важко переводячи подих, пригадав отой пекельний удар у серце, який відібрав у нього свідомість разом з рештками сил.

Раптом його охопив нестримний жах. Він кинувся тікати, конвульсійно, з величезними зусиллями плазуючи навкарачки… Лише видершись на вершину горбкуватого насипу, зрозумів, що лежав у глибокій вирві. Провів рукою по волоссі, рука стала липка від крові, змішаної з цегляним пилом. В цю хвилину величезне поле загриміло вигуками й галасом. Від Новотки і Жолібожа мчали легкові машини, повні людей. Почулося виття сирен швидкої допомоги; сіру, передсвітанкову млу з усіх боків пронизали могутні снопи світла.

Хлопець глибоко зітхнув, збираючи сили. Підвівся на хисткі, непевні ноги й побрів у темряву, намагаючись втекти якомога далі від снопів світла. Швидше відчув, ніж побачив перед собою низьку стіну дерев’яного барака. Спіткнувся й упав. Вилаявся, підвівся і з перекошеним від болю обличчям став блукати між купами старого заліза, серед гайок, шайб, гвинтів для залізничних шпал, які були тут розсипані скрізь. Страшенно боліло розбите коліно. За хвилину хлопець спіткнувся об якесь тіло, що лежало навзнак: простяг руки й намацав берет на голові непритомного. Тремтячими пальцями витяг коробку сірників, запалив один — і з жахом поточився назад: під беретом, замість обличчя, побачив криваву маску. Тут він пригадав усе.

— Побоїще… — простогнав важко, — але хто це зробив?

І безтямно кинувся вперед, аби тільки ртекти якомога далі від людських голосів, від прожекторів.

Нарешті добрався до якоїсь будови, вибрався по дерев’яному помосту на перший поверх і важко звалився під стовпом, від якого гостро тхнуло вологим вапном. Тут його охопив сон, схожий на непритомність.

Отямився хлопець від холоду. У невеликому прямокутнику поміж стінами сірів брудний, хмурий світанок.

Повільним незграбним рухом хлопець обтрусив пальто зійшов униз. Серед будівельного хаосу відшукав нашвидку змонтовану водопровідну колонку. На хвилину завагався. Ніч була холодна, передсвітанковий приморозок, наче олками, колов побите тіло. Раптовим рухом хлопець підставив голову під струмінь води і став мити обличчя незграбними, покаліченими долонями. Обхлюпав водою забруднене землею, пилом і цементом пальто, намагаючись адати йому хоч трохи пристойного вигляду. Крижана вода погрожувала запаленням легень, але повертала ясність думки, енергію.