Читать «Злий» онлайн - страница 52
Леопольд Тирманд
— Згода, — відповів Кубусь, — де ж тебе шукати?
— У підприємстві, — з гримасою промовив Мориц, — позпаду кіно «Атлантик». Бачиш, треба збити трохи грошенят, поки я не запалю домашнього вогнища. Зараз маю Справу з квитками, це єдиний фарт, який мені залишився…
— Домовилися, — згодився Куба. — Мені треба йти. Чекай звістки!
Вони подали один одному руки.
Куба звернув на Маршалковську і зайшов до кав'ярні «Крисенька». За поганеньким столиком, між вікном і блискучим нікельовим апаратом для запарювання кави, сидів Колянко, читаючи газету. Куба сів біля нього.
— Ти спізнився, — відзначив Колянко, не опускаючи газети.
— Пан редактор має щось до мене?
— Звичайно. Хочу з тобою поговорити теоретично.
— Слухаю. Вмираю за теорією. Ніщо мене так не хвилює, як…
— Не дурій. Ти розумієш, що я хочу сказати, відзначаючи, що преса завжди має якийсь вплив на те, що діється навколо нас?
— Розумію чудово. Зрештою, я й сам такої ж думки.
— Отож треба почати діяти…
— …Просковзнути, заховатися під захисною оболонкою, вгризатися, проникати скрізь, чуйно роздивлятися навколо, бачити, знати, пам'ятати і в слушну хвилину… — сичав Куба з ентузіазмом.
— Отож то й є. Ми повертаємося до забутих останнім часом афер, до закапелків Центрального універмагу, до таємничих дій темних силуетів у рештках руїн Хмєльної і Злотої, одне слово: до спекуляції квитками.
— Що? — вигукнув Куба.
— До афер навколо різних видовищних закладів. До «коників», черг, штучної юрби, галасу біля квиткових кас, до перекупників, що продають квитки з-під поли, та до всяких тому подібних справ.
Куба замислився.
— Непогано, — шепнув він і зараз же додав: — Пане редакторе, вже зроблено. Протягом тижня зможу прислужитися вам сенсаційними матеріалами.
— У тебе є план?
— Ні. Є доступ, — заявив Куба, зробивши ефектну паузу. — Не далі, як півгодини тому, я вихилив чвертку з акулою варшавського квиткового ринку. Псевдонім: Мориц. Може ви навіть пригадуєте його: ще кілька років тому він приходив до нас, у редакцію. Старий кореш, я колись навіть жив, ще напочатку, в його тітки, на Хелмській. Такий собі Вєсек Мехцінський.
— Мехцінський? — замислився Колянко. — Чекай, я щось пригадую…
Йому згадалося довге тіло, накрите вельветовою курткою, на лавці в тринадцятому комісаріаті. І тут до нього долинув відгомін власних думок у ту хвилину, коли, вдивляючись у закривавлені бинти й пластирі, він спитав сам себе: «Звідки я знаю це обличчя?»
5
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
Коли отак їдеш по неправильному еліпсу автобусної лінії, різні думки приходять у голову. Холодний, похмурий квітневий день за вікном викликає буркотливий настрій. «Що сталося з цією погодою? — думає шофер Евгеніуш Шмігло. — Холеру можна дістати… Коли, нарешті, буде тепло?»
Пані з двійком малят нагадує про справи миліші, хоч і дуже клопітні. «Цікаво, як там у них сьогодні? — думає Евгеніуш Шмігло. — Галина мусила піти з дітлахами зробити щеплений. Марися хвилюватиметься, така вразлива. Збишкові треба кутим черевики. Старі вже малі. Як ці поросята ростуть… Дістану премію цього місяця, куплю черевички. І светр для Галини…»