Читать «Злий» онлайн - страница 50

— Ну, ясноволосий красеню… — бурчав він, — нам треба якось дати собі раду… Я ж не покину тебе тут, у такому стані… Ну, хлопче, отямся. За красу й чари часом доводиться дорого платити.

Він вийняв з кишені хустку й обтер кров на губах Гальського. З боку Маршалковської чутно було кроки й голоси прохожих.

4

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

Кубусь глянув на годинник: була четверта година. Він стояв на самісінькому розі вулиці й думав, що йому робити. Вони умовилися з олянком зустрітися о пів на п'яту, в невеличкій кав'ярні «Крисенка», за кілька кроків звідси. «Чому саме в «Крисеньці»? — міркував Куба, — оце ще сентименти журналіста Колянка».

Ота колишня Варшава, Варшава невеличких кав'ярень, таких, як «Крисенька», зникала на очах. На її місці зростало нове місто. Куба довго і з зацікавленням споглядав кремовий величезний обеліск Палацу культури, потім перевів погляд на розгардіяш, що панував навколо: котловани, насипи цегли, пісок, дошки, наріжні залізобетонні плити, залізні й бетонні труби, цілі батальйони компресорів, бетономішалок, бульдозерів, парових катків, кранів, самоскидів, пневматичних молотів, вантажних машин, які громадилися біля підніжжя висотного будинку: з цього хаосу ущелин, ровів і насипів, з цього неймовірного розгардіяшу й безладдя мала незабаром народитися найбільша площа в Європі.

Куба чудово розумів почуття Колянка, що умовився зустрітися з ним у кав'ярні «Крисенька». Був час, коли дві темпі кімнатки, до яких заходили просто із зруйнованої вулиці, були однією з найбільш улюблених та найчастіш відвідуваних кав'ярень у Варшаві: тоді вона звалася «Крушинка» й подавали в ній дві гарненькі офіціантки.

З того часу минуло десять років, протягом яких на вулицю Нови Свят, Краківське Передмістя повернувся давній блиск столиці.

Куба сперся об залізну огорожу на розі вулиці й запалив цигарку. Юрба зростала — люди виходили з контор та установ, трамваї обростали пасажирами. Зелені й червоні сигнали руху, дівчата, солдати, жінки, які юрмися перед вітринами, залізничники, морські офіцери, службовці, продавці авторучок та зубних щіток, юнаки з напомадженим волоссям, які чекали побачення біля кіоска — все це для Кубуся рідне. Він задоволено зітхнув, глянув на годинник і рушив у напрямі «Крисенькн». Хтось схопив його за плече.

— Як ся маєш, Пєгусю… — почув він позаду. Куба повернувся, й обличчя його осяяв усміх.

— Мориц! Оце так так… Клянуся щастям. Де ти подівся?

Перед Кубусем стояв високий, дужий хлопець у вельветовій розстебненій куртці, з-під якої видко було зелений брудний пуловер та ріжки комірця блакитної, давно непраної сорочки. На молодому обличчі, вже з чоловічими, начебто кривими рисами, написане було безтурботне задоволення.

— Та якось живу, — відповів він, стискаючи руку Кубусю. — А як ти? Ряшка в тебе така, наче тебе жовтком хрестили…

— Така вже моя врода, — відповів Кубусь стримано. — Що поробляєш, Морице? Чому не з'являєшся? Колись ти заходив час від часу…