Читать «Злий» онлайн - страница 36

— Чому ви всміхаєтесь? — спитала Марта.

— Ох, безліч причин, — відповів Гальський, — я вам розповім по порядку. Насамперед, цим усміхом я прикриваю внутрішнє полегшення.

— Після якихось важких турбот чи переживань?

— Так. Я боявся, що ви не прийдете.

Марта злегка зашарілась і всміхнулась. Важко було вгадати, що в цій заяві було жартом, а що по-справжньому щирим признанням.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

Піаніст легко й виразно грав пісеньку «Юнак, якого я кохаю…»

— Що за знайома мелодія? — замислилася Марта.

— Вона зветься «Юнак, якого я кохаю…» Я вчився під неї танцювати на перших шкільних вечірках. Це давні часи.

— Ага. У мене такі ж спогади, зв’язані з цією мелодією…

— Кожен з нас має спогади, — мовив Гальський бездумно й банально, — але не кожен має таку людину, як у пісеньці.

Я не маю… — поспіхом, м’яко промовила Марта.

«Навіщо кривиш душею?» подумав Гальський сердито.

«Навіщо я брешу, — подумала з певним зусиллям Марта і раптом наче опритомніла. — Я зовсім не брешу. Так воно й є. Нема такої людини. Я навіть на секунду не згадала про Зенона».

— Я не брешу… — промовила вона тихо, хоч Гальський і не питав.

Спокійні, ясні очі Гальського були повні недовір’я.

— Кінець-кінцем, — сказав він з явним глузуванням, — я останній, хто має право про це питати.

— Неправда, — на обличчі Марти знов з’явився войовничий вираз. — Ви маєте незаперечне право на це. Ви ж промили грізну рану на моїй скроні у комісаріаті, виявили готовність провести мене додому і навіть запропонували допомогу моїй бідній хворій матері. Я вже не згадую про сім телефонних дзвінків…

Це було дуже нечемно, й обом стало прикро. Здавалося, що й усім навколо стало дуже прикро, що за сусідніми столиками люди похнюпились, що офіціантки безпорадно розвели руками, що навіть піаніно зараз закриє якась чародійна сила.

І враз — обоє розсміялися.

— Через що ми, власне, сваримося? — запитав Гальський. — Адже у нас майже однакове волосся.

Справді, волосся їх мало майже однаковий відтінок. Це був відтінок старого, збляклого, вже не дуже блискучого золота. Де-не-де ясніші пасма, кольору платини, пробивалися в гладенькій, стягненій сьогодні назад зачісці Марти та в м’якому, трохи хвилястому над чолом волоссі Гальського. Вони похилилися над столом і якусь хвилину дивилися одне на одного.

— Найбільше подобається мені, що ви власне зовсім не гарна, Марто, — заявив Гальський. — Ці вилиці, що трохи виступають уперед, цей бойовий, вічно готовий до скандалу ніс…

Піаніст посміхався Гальському, граючи «Гарна дівчина, як та мелодія».

— Мені ніщо не подобається, — промовила Марта вільно й безтурботно. — Я не люблю приємних облич, а у вас якраз таке приємне обличчя… Страшенно хочеться подарувати вам коробочку з монпансьє…

— Неправда. Це зовсім не так. І вам зовсім цього не хочеться…

— Можливо, я й кажу неправду, — згодилася Марта. — Але й ви теж. Хіба я бридка?

— Цього я не сказав. Хай ви зовсім не бридка. Але що з того?