Читать «Злий» онлайн - страница 25
Леопольд Тирманд
— Ну й що? — спитав замурзаний хлопець з солом’яного кольору волоссям. — Знов щось?
— Нічого нового, — відповів немолодий сивуватий чоловік у лиснючій від мастила кепці. — Відколи трапилась ота історія на Садибі, у нас нічого нового…
— Чекай, чекай, побачите, — заявив, підходячи, високий худий шофер у розстебнутому кожусі, — не тут, то десь в іншому місці. Побачите…
— Що це за номер? — наблизився до розмовників кремезний шофер у комбінезоні, — я був тоді, коли сталося оте побоїще на розі Відок і Кручої… Що це за номер?
— Холера його знає… — схилившись над мотором, відказав шофер у формі якогось міністерства і повстяних черевиках.
— Але ж фраєри не перестають нападати, — знов обізвався солом’яноволосий хлопець. — Аж страшно їздити вночі!
— Страх — це дурниці, — заперечив шофер у комбінезоні. — Як встигнеш схопити ключа, то не загинеш. Аби тільки вхопити.
— Чому фраєри? — сказав з викликом немолодий шофер. — Звідки ти знаєш, що фраєри? Звідки ти знаєш, скільки їх там?
— Багато, — мовив худий у кожусі. — Напевне, багато. Адже чути то тут, то там… То під Варшавою, то в місті…
— Поки що шоферів не чіпають, — сказав кремезний у комбінезоні, — але як чіпатимуть, доведеться порадитись. Спільно, — це єдиний спосіб…
— Холера його знає, що це за спосіб та який спосіб, — відповів шофер в уніформі. — Нічого не знаєш, це найгірше.
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
— Півкіла цукру, чотири яйця і вівсяні пластівці, — попросила жінка біля прилавка. — Пані, дорога моя, ціп міліції—воно хіба що на ліки, — повернулась вона до сусідки.
— Що там таке знову, кохана пані Ковальська?
— Та знову, знов на Маримонтській.
— Що скажете, пані Ковальська?
— Як дасте мені десять грошів, то дам цілого злота…
— Ось, ось, золотенька моя. А що на Маримонтській? — Хто далі, прошу?..
— Дайте, будь ласка, пані, оцту, дріжджів і порошок для печива…
— Я аж боюся сина пускати, пані дорогенька!
— А скільки ж вашому синкові?
— Двадцять шостий минає, але така якась дитина, нікому не поступиться, тільки б усе сперечався, кидався б у вічі…
— А що там на Маримонтській, пані Ковальська?..
— Та приїхали, побили, покатували та й поїхали.
— А скільки ж їх було?
— Та, мабуть, душ з тридцять.
— Для мене п’ять кубиків Маггі, панно Зосю…
— Дайте, пані, дрібні, бо не матиму здачі.
— А хто їх бачив, цих тридцятьох?
— Ніхто. Приїхали й поїхали.
— І кого це так? Ожехощаків, пані, знаєте? Такі гарні хлопці із сьомого номеру, на Колекторській!
— Гарні вони, гарні, але добре, що їм хоч раз хтось по морді дав… Мого швагра торік мало не забили, паскудники.
— Але ж все одно діти — звідси, з Маримонту, пані Блащикова, як так можна казати? Міліція над ними змилувалась, бо їх побито, а ви їм лиха бажаєте.
— Такий спокійний район був цей Маримонт, а тепер чужі паскуди приїжджають і б’ються!
— Спокійний, спокійний… Як це ви такі дурниці кажете, пані Ковальська, добре мені, спокійний район, як карета швидкої допомоги вісім разів приїжджала останнього тижня…