Читать «Злий» онлайн - страница 234
Леопольд Тирманд
Мотор «Шевроле» люто вив, витискаючи вісімдесят-кілометрову швидкість; схожа на бульдога машина летіла вперед.
Позаду, в кабіні важкого «Шоссона» Генек Шмігло шептав молитву.
— Зараз! Коханий! Дорогий! Зараз! Тільки ти можеш! — звертався він до машини, яка раптом ожила в його руках і жила його серцем, мозком, нервами. Автобус вив у смертельному зусиллі, щось аж напружувалося в моторі, мов жили на потилиці в атлета, що робить останній ривок.
— Ну, — важко дихав у темній кабіні Кітвашевський, — ну ще трохи! Вже відходимо! Відриваємось!
— Коханий мій! — благав Генек.
Невловима межа змагання, про яку не знаєш, де й коли вона почнеться та де й коли закінчиться, напружилася на рівному асфальті Мєдзешинського Валу. Ще мить, і важкий червоно-кремовий «Шоссон» метр за метром, дихаючи останнім напруженням сил, став наближатися до вантажної машини, що мчала попереду. Потім заскреготіли гальма, і бульдогоподібний «Шевроле» ковзнув довгою багатометровою смугою по дзеркалі шосе, мов хлопчик, що розігнався на ковзанці біля школи; кілька разів його занесло впоперек шосе; з блискавично відчиненої кабіни вискочила якась темна постать і побігла до чорного, грузького берега Вісли. Генек Шмігло з диявольською спритністю загальмував і вискочив з машини. В правій руці у нього був важкий французький ключ. Пробігши кілька кроків по високому насипу, він зупинився, важко дихаючи. Темнозелений травневий вечір під стрекотання коників млистими смугами лягав на прибережні дерева та кущі. Навколо простягалися темні шумливі луги, бистрина весняної Вісли ясніла й темніла внизу. Побродивши по свіжій росяній траві і вологому піску, Генек безпорадно піднявся нагору. З боку Гоцлавської Кемпи і льотного поля Аероклубу видко було нечисленні вогні: праворуч, по той бік річки, перекреслене посередині стрілою величезного баштанового крана на тлі фіолетового неба, що мигтіло мільйоном тіней серед мільйона вогнів, іскрилося велике місто. Між Генеком і містом нікого не було видно.
Шмігло зблизька оглянув вантажну автомашину, заклопотано хитаючи головою і витираючи хусткою краплі поту на обличчі. На дверцятах кабінки, де звичайно біліють емблеми й написи, з яких можна довідатись про установу, управління або фірму, не було нічого. Реєстраційний номер теж поки нічого не говорив, крім того, що машина належить якомусь підприємству. «Що тут робити? — подумав стурбовано Генек. — Коли б у мене був трос, я взяв би її на буксир і притягнув би до комісаріату. А може, там хтось є?» Він підняв запону і скочив у кузов. Долі щось було прикрите брудним брезентом. Генек відкинув брезент, — на залізному дні кузова лежав зв я-заний простирадлами і наволочками чоловік. Генек запалив тремтячими руками сірника; в миготливому світлі виринули бежові сандалі, а потім і мундир листоноші, в якого рот був забитий кляпом.