Читать «Злий» онлайн - страница 166
Леопольд Тирманд
— А наші суспільні обов'язки? — спитав Колянко тихо й невпевнено.
— Оце й є наші суспільні обов'язки, — голосно відповів Кубусь. — Так я їх розумію. Я допомагаю своєму суспільству, викорінюючи в ньому зло, способом, який вважаю за найкращий. Роблю це, як всюдисущий журналіст, бо це я вмію, це я можу.
В уяві Колянка з'явилися свіжонадруковані сторінки «Експреса», з мокрими ще від фарби великими літерами. СЕНСАЦІЙНА АФЕРА… — кричали літери, волали, вигукували. І раптом з роздертої газети вискочила ота страшна, огидна сцена бійки в барі «Насолода».
— Кубусю, ти не підеш… — слабким голосом промовив Колянко: він захищався зараз від самого себе, боровся з тим, чого досі не знав у собі, чого навіть не передбачав.
— Пане Едвіне, — почув він веселий голос Кубуся, — досить цих комедій. Адже по суті ви ж дуже хочете, щоб я пішов і зробив все, як треба. Якби ви цього не хотіли, я б з вами зовсім не сперечався, а послухався б відразу. Адже ніхто вас не знає краще, ніж я, правда?
— Хочу… — шепнув Колянко, разом із розпачливим зітханням, вбираючи в легені цигарковий дим.
І раптом зрозумів, що справді цього хоче.
«Покликання журналіста, — подумав він. — Великий сенсаційний репортаж. Якби не хотів, він би не пішов, і я б говорив з ним зовсім інакше. Досить сказати, що тут була Гавайка, що ми розмовляли про Люлека… Зрештою, можливо, і це б не допомогло… Швидше ні… Звичайно, він піде. Мусить піти…»
— По суті ти маєш рацію, — невпевнено згодився Колянко. — Добре, йди,
7
— Клюсінський, — наказав поручик Дзярський, — о дванадцятій відкривається ярмарок весняних первинок на Кошиках. Городина, зелень, усякі такі речі. Підеш, роздивишся трохи.
— Так точно, пане поручику! — відповів Клюсінський офіціальним тоном.
— Що ти там бачиш на стелі? — зацікавився Дзярський; обернувшись назад, він глянув в куток, угору.
— Нічого, — меланхолійно відповів Клюсінський, — я зовсім не туди дивлюсь, а дивлюсь на вас, пане поручику,
Дзярський заклопотано зітхнув.
— З такою косоокістю ти — найнебезпечніший агент в усьому світі.
— Позич двісті злотих, Бобусю, — попросив Метеор.
— Звідки я тобі візьму? — ліниво відпввів Крушина. — Я зовсім порожній.
— І ми процвиндрилися з Льовою в «Камеральній», — зітхнув Метеор. — Нема з чого жити.
— Їдеш на ярмарок? — спитав Крушина.
— Ну, що ти?! — обурився Метеор. — Я делікатне створіння і непридатний для ваших хамських «розробок».
— Крушино! — гукнула Анеля, відчиняючи двері, — іди до пана голови, баране!
Крушина підвівся й вийшов у коридор.
Філіп Меринос ходив по кабінету хисткими кроками, щохвилини зупиняючись біля вікна. Коли зайшов Крушина, він раптом обернувся.
— Готовий? — кинув він. — їдьмо.
— Куди? — несміливо поцікавився Крушина.
На ярмарок, — роздратовано відповів Меринос.
Крушина здивовано почухав свій зламаний ніс.
— Ви — туди, пане голово? В цей балаган?.. — пробелькотів він.
Я, — обірвав Меринос. — А що тут такого дивного?
Але, мабуть, у цьому справді було щось дивне, бо Крушина ніяк не міг заспокоїтись.
— Пан голова?.. Туди? — повторював він.