Читать «Злий» онлайн - страница 166

— А наші суспільні обов'язки? — спитав Колянко тихо й невпевнено.

— Оце й є наші суспільні обов'язки, — голосно відповів Кубусь. — Так я їх розумію. Я допомагаю своєму суспільству, викорінюючи в ньому зло, способом, який вважаю за найкращий. Роблю це, як всюдисущий журналіст, бо це я вмію, це я можу.

В уяві Колянка з'явилися свіжонадруковані сторінки «Експреса», з мокрими ще від фарби великими літерами. СЕНСАЦІЙНА АФЕРА… — кричали літери, волали, вигукували. І раптом з роздертої газети вискочила ота страшна, огидна сцена бійки в барі «Насолода».

— Кубусю, ти не підеш… — слабким голосом промовив Колянко: він захищався зараз від самого себе, боровся з тим, чого досі не знав у собі, чого навіть не передбачав.

— Пане Едвіне, — почув він веселий голос Кубуся, — досить цих комедій. Адже по суті ви ж дуже хочете, щоб я пішов і зробив все, як треба. Якби ви цього не хотіли, я б з вами зовсім не сперечався, а послухався б відразу. Адже ніхто вас не знає краще, ніж я, правда?

— Хочу… — шепнув Колянко, разом із розпачливим зітханням, вбираючи в легені цигарковий дим.

І раптом зрозумів, що справді цього хоче.

«Покликання журналіста, — подумав він. — Великий сенсаційний репортаж. Якби не хотів, він би не пішов, і я б говорив з ним зовсім інакше. Досить сказати, що тут була Гавайка, що ми розмовляли про Люлека… Зрештою, можливо, і це б не допомогло… Швидше ні… Звичайно, він піде. Мусить піти…»

— По суті ти маєш рацію, — невпевнено згодився Колянко. — Добре, йди,

7

— Клюсінський, — наказав поручик Дзярський, — о дванадцятій відкривається ярмарок весняних первинок на Кошиках. Городина, зелень, усякі такі речі. Підеш, роздивишся трохи.

— Так точно, пане поручику! — відповів Клюсінський офіціальним тоном.

— Що ти там бачиш на стелі? — зацікавився Дзярський; обернувшись назад, він глянув в куток, угору.

— Нічого, — меланхолійно відповів Клюсінський, — я зовсім не туди дивлюсь, а дивлюсь на вас, пане поручику,

Дзярський заклопотано зітхнув.

— З такою косоокістю ти — найнебезпечніший агент в усьому світі.

— Позич двісті злотих, Бобусю, — попросив Метеор.

— Звідки я тобі візьму? — ліниво відпввів Крушина. — Я зовсім порожній.

— І ми процвиндрилися з Льовою в «Камеральній», — зітхнув Метеор. — Нема з чого жити.

— Їдеш на ярмарок? — спитав Крушина.

— Ну, що ти?! — обурився Метеор. — Я делікатне створіння і непридатний для ваших хамських «розробок».

— Крушино! — гукнула Анеля, відчиняючи двері, — іди до пана голови, баране!

Крушина підвівся й вийшов у коридор.

Філіп Меринос ходив по кабінету хисткими кроками, щохвилини зупиняючись біля вікна. Коли зайшов Крушина, він раптом обернувся.

— Готовий? — кинув він. — їдьмо.

— Куди? — несміливо поцікавився Крушина.

На ярмарок, — роздратовано відповів Меринос.

Крушина здивовано почухав свій зламаний ніс.

— Ви — туди, пане голово? В цей балаган?.. — пробелькотів він.

Я, — обірвав Меринос. — А що тут такого дивного?

Але, мабуть, у цьому справді було щось дивне, бо Крушина ніяк не міг заспокоїтись.

— Пан голова?.. Туди? — повторював він.