Читать «Злий» онлайн - страница 139

— Та це ж справжній Мефістофель, присягаюсь коханням до власної жінки!

І з цієї хвилини Антоній-Кароль на віки вічні перетворився на Мефістофеля. Треба визнати, що це ім'я було досить влучне, бо Дзюра, котрий танцював навколо клієнта, що сидів обличчям до дзеркала, або вимахував розчепіреними руками, озброєними гребінцем та ножицями, справді трохи нагадував великого посланця пекла. Худе обличчя з чималим носом і трохи загадковий усміх, який по суті маскував стриману несміливість цієї людини, ясна річ, ще посилювали враження демонічності.

Колянко увійшов відчиненими навстіж дверима до невеличкого приміщення, оздобленого касою та неодмінною перегородкою з матового скла. На круглих стільчиках сиділи клієнти. Біля голови, що стирчала з білого простирадла, порався молодий помічник Дзюри, на ім'я Мєцек. Дзюра стояв біля порожнього крісла, старанно складаючи чисте простирадло; він робив це з таким смутним виглядом, що відразу ж привернув увагу Колянка.

— І довго ще доведеться чекати на вас, пане Мефістофелю? — спитав Колянко, кинувши неприязний погляд на відвідувачів.

— Довго, — відповів Мефістофель-Дзюра, — до понеділка. Я мушу піти. Важливі справи. Мєцек підстриже вас, пане, якщо ви неодмінно хочете сьогодні.

— Можу й почекати, — відповів Колянко примирливо.

Його здивувала небувала досі дражливість Дзюри, а також той факт, що перукар не заїкався.

«Мабуть, чимось дуже знервований», подумав Колянко. Багаторічне знайомство з перукарем навчило його, що Мефістофель заїкався лише в хвилини цілковитого спокою і доброго самопочуття, а тільки-но починав хвилюватись — говорив зовсім плавко.

Ви йдете, пане Мефістофелю? — спитав Колянко.

Дзюра кивнув головою рухом людини, яка блукає думками по світах, і відповів:

— Іду.

Скинув фартух, одяг піджак з цупкого сукна в сіро-чорну цятку, кинув Мєцеку:

— Не зачиняй перукарні, доки не повернуся, — і вийшов слідом за Колянком.

Колянко йшов поруч з Мефістофелем, скоса поглядаючи на нього. Після довгого мовчання спитав:

— Сталося щось, пане Мефістофелю? Ви сьогодні такий чудний, наче знервований.

Дзюра мовчав, на його тридцятирічному, молодому й водночас серйозному обличчі нічого не відбивалось.

— Нічого не сталося, — обізвався він нарешті досить нечемно.

Коли він вимовляв ці слова, куточки уст і очі, незважаючи на конвульсійні намагання стриматись, відбили раптом такий важкий і гнітючий смуток, що Колянко відразу ж вгадав усе.

— У мене є турботи, — тихо сказав Мефістофель за хвилину, начебто з розпачем відкриваючи схованку, яку досі довго й марно силкувався закрити.

— Чи не можу я чим-небудь вам допомогти? — тактовно спитав Колянко. — Ви ж знаєте, як я вас люблю, пане Мефістофелю.

— Ні, пане, ви не можете мені допомогти нічим, — гіркий усміх неприродно скривив губи Дзюри. — Ніхто мені вже не може допомогти, навіть я сам. Іду на вирішальну розмову з єдиною жінкою, яку я кохав, — розпачливо признався він.