Читать «Марсіанська хроніка» онлайн - страница 17

Капітан наморщив лоба:

— Нічого не розумію. В якій частині земної кулі розташована країна Туїереол? Чи далеко вона від Америки?

— А що таке Америка?

— Невже ви ніколи не чули про Америку? Ви кажете, що прибули з Землі, — і не знаєте Америки.

Ууу сердито випростався:

— Землю вкривають моря, і тільки моря. На ній жодного клаптика суходолу. Я сам із Землі, і я це добре знаю.

— Чекайте-но, — промовив капітан, втомлено сідаючи на стілець. — На вигляд ви справжній марсіанин. У вас жовті очі, брунатна шкіра.

— Землю вкривають не моря, а джунглі, — гордо заявила Ррр. — Я з країни Оррі, що на Землі. Цивілізація досягла там срібної доби.

Капітан подивився на обличчя людей, що оточували його: на Ввв і Ззз, на Ннн, і Ххх, і Ббб. їхні жовті очі то спалахували, то гасли, зіниці в них то звужувались, то розширялися. І, дивлячись на них, він відчув, що його проймає дрож. Врешті капітан повернувся до своїх супутників.

— Чи знаєте ви, куди ми з вами потрапили? — похмуро запитав він.

— Куди, сер?

— Не на свято з приводу нашого прибуття. І не на бенкет. Тут немає представників від уряду. Не думайте, що нам приготували зустріч-сюрприз. Подивіться на їхні очі. Прислухайтесь до їхньої мови!

Зал завмер. Чудні господарі застигли нерухомо і тільки глипали очима.

— Тепер мені зрозуміло, чому нам давали записки і посилали від одного до іншого, — лунав ніби здаля голос капітана, — аж поки ми не потрапили до містера Ііі, який наказав нам пройти коридором до дверей і зачинити їх за собою. І от ми з вами тут…

— Де, сер? — Капітан глибоко вдихнув повітря.

— У божевільні.

Настала ніч. У залі панувала тиша. Сховані в прозорих стінах лампи випромінювали тьмяне світло. Четверо землян сиділи за дерев’яним столом і перешіптувалися. Скрізь на підлозі безладно лежали чоловіки й жінки. Вони спали. В темних кутках ворушилися тіні — там хтось і досі бурмотів, жестикулював. Приблизно кожні півгодини хтось із членів команди йшов до срібних дверей і за мить повертався до столу: «Нічого не вдієш, сер. Двері замкнено».

— Невже вони справді вважають, що ми божевільні, сер?

— Безперечно. Саме тому марсіани зустрічали нас без ніякого ентузіазму. Вони насилу терпіли непроханих гостей, вважаючи, що бачать звичайнісіньких психопатів. І от ми потрапили до шизофреніків. Тільки вони привітали нас по-справжньому. Якусь хвилину — поки тривали вигуки, співи й промови — я гадав, що нам влаштували довгождану зустріч. Зустріч і справді була грандіозна.

— Скільки часу нас тут триматимуть, сер?

— Поки не доведемо, що ми цілком здорові.

— Це неважко довести.

— Сподіваюсь, що так.

— Ви, здається, не дуже цього певні, сер.

— Ні, не дуже. Подивіться-но в той куток.

У темному кутку навпочіпки стояв чоловік. З його рота пашіло синє полум’я, яке поступово набирало форми голої жінки. Привид тихо погойдувався в повітрі, щось шепочучи й зітхаючи.