Читать «Листя землі. Том 2» онлайн - страница 61

Мало що з мови батькової я тади зрозуміла, бо тольки одне я розуміла і знала: осьдечки я уже — піонерка, тади запишуся до комсомолу, і буду — як Нестірко Волохач, з ним за одне буду, біля нього буду… Бо я уже пуддівкою була, уже до клубу бігала, і хоч Нестірко, секретар комсомольський, ще як із дитиною зі мною розмовляв, серцем я знала, вірила, що не завжди так буде. Матка, тая скосирніша до сеї власті була, мене перед батьком виправдовувала: «З вовками жити — по-вовчому вити. У Оришки нашої голівка варить, яна школу добре закінчить і далєй учитися піде. А теперечки такеє врем'я настало, що як червоного ошийника не повісиш чи до комсомолу не впишешся, то нікуди далєй і ходу нема». Але я про учення не думала, а думала тольки про Нестірка, се правда правдешня, так уже мені судилося — увесь вік свій про нього думать, та й досюль. Уже як дозволили про колишнє роти розтулить, написала я начальникам великим про Нестірка свого, де йон та що з ним, чоловіком моїм дорогим, зробили. Дак довго одвіту не було, але я знову і знову писала. Калі ж приходить папірець, головою обласного суду підписаний: «Постановление Тройки при Мринском облуправлении НКВД от 25 апреля 1938 года отменено и дело в отношении Волохача Н. У. производством прекращено за недоказанностью предъявленного ему обвинения. Волохач Нестор Устинович — реабилитирован». Давай я знову писать, а де ж хоч кісточки чоловічка мого лежать. Дак тольки й одповіли, що помер Волохач Н. У. від хвороби серця у таборі такому-то. Новосибірської області. А де тіло його поховане, ані словечка, бо й самі яни не знають. Дак я ще довго тішила себе надією, що, може, йон ще ряст топче, бо такий йон був живий, Нестірко мій, такий живий, що й думка про смерть до нього якось не тулиться. Та й виглядала увесь вік свій, од рання до вечора, а раптом, мечтаю собі, і дождуся, як тади, у тридцять третім годі, дождалася.