Читать «Листя землі. Том 2» онлайн - страница 59

— Гей, ви, там, у кутку, помочнички експлуататорів трудового народу! Що ви зирите так нескосирно, як вовки з темного лігва на мисливців?! Укусіть нас, войовничих безбожників, якщо зуби у вас є і сила хоч якась є! Але нема у вас ані зубів, ані сили, тольки страх забобонний пригніченого панами люду досюль беріг вас. А ми — люди нові, ми страху перед вами ніколи не мали і не маємо. Де ж ваші громи і блискавки, щоб покарать нечестивців, як кугикав у церкві ваш слуга, попик задрипаний?!

Не спалахнула блискавка, не зарокотали громи у весняному небі, лише соловейко у поповім саду, під вікнами витьохкував незворушно, байдужий до гніву Господнього і суєти людської. Посміхнувся Нестірко зверхньо, зіп'явся на лаву чобітьми юхтовими, з рипом, з лави — на стіл, із дерева червоного, з ніжками точеними, білою скатіркою домотканою застелений, і видер з іконостаса образ Бога-отця, з обличчям замисленим у небі синьому, цяткованому білими хмарами, у чикмеля селянського вбраного, з патерицею, як у пастуха, в руках білих. Малював той образ для церкви пакульської богомаз прийшлий, але не вписалася ікона в образи церковні, канонічні, але освятив її ще батько отця Олександра і в домашній іконостас поставив. Потрух сіявся з дошки, поточеної деревоїдами, на руки Нестірка. І засміявся Нестірко презирливо: «Ну що, творці і верховоди світу вчорашнього, чортма у вас сили навіть власний образ від жучків уберегти?! Не зумів ти, дядько, череди людської пасти, відтепер ми пастимемо, і луччей, анєй ти, старигане!..» І кинув він ікону на середину світлиці. Упала ікона на підлогу дерев'яну і розкололася навпіл. А Нестірко уже виймав з іконостаса образ Богоматері, з очима добрими і печальними, з дитям на руках. Але ніщо не ворухнулося в душі Нестірка під поглядом святої матері землян, ніби закрижаніла душа його на віки вічні. А лицем посміхався скрива: «Що, підстелюшко, хотілося тобі сховати грішок свій за попівськими ризами, а тепер — не вийде, на чисту воду тебе виведемо…» І кинув ікону через плече, під ноги Бомбі та Цмокалу. По тому видер він з іконостаса образ Христа із Книгою розгорненою в руках. Ковзнув очима холодними по словах, написаних на сторінці Книги розгорненої, але не став читати, швиргонув ікону на долівку світлиці: «І сьому байстрюкові туди ж дорога!» А Цмокало нагнувся, підняв і начитував уголос, поцмокуючи повними, наче ковбаси, губами: «НЕБО Й ЗЕМЛЯ ПРОМИНУТЬСЯ, АЛЕ НЕ МИНУТЬСЯ СЛОВА МОЇ!» Але визвірився люто на товариша свого Нестірко, нестримна ненависть до богів та слів їхніх клекотіла у грудях його молодих: «Луччей би ти читав теє, що я з повіткому привожу, книги вождів партійних, а не сюю брехливу агітацію церковників! Виносьте сеє барахло у двір і складайте на купу. Як збереться надвечір наш осередок комсомольський, палитимемо показово, щоб і небо закоптилося!..» А як видер він усі образи богів з іконостаса, і з самим іконостасом почав воювать. Ніби вріс іконостас дубовий у стіни дому. І безсилий був Нестірко. Тоді знайшов він у коморі поповій лапу сталеву, підважив лапою іконостас, оддер од стін. Гахнув ним об дошки підлоги і бив сталевою лапою, поки на тріски не побив.