Читать «Листя землі. Том 2» онлайн - страница 36

Так гомоніла Уляна Несторка на хрест високий, на могилі Нестора Семирозума, дивлячись. Але німував хрест дубовий, Ідо його усім селом колися, коли Гаврило Латка царство щасливе у Пакулі заповзявся будувать, ставили. І могила, прозеленню квітневою вистелена, німувала, і гора Вишнева під могилою Нестора ані ворухнулася. Зате вигулькнуло сонечко із мли сизої, по той бік Невклі, над Чорним лісом. Вигулькнуло сонечко, і красувалося яно багатобарвне, немов на Великдень, і усміхалося яно до Уляни, і схоже воно було на лице Нестора, Семирозумом людяками прозваного.

Дак признавалася мені баба Уляна, ще ж я зовсім молодьонкою була, ще й на колодки гулять не виходила, а сеє все пам'ятаю добре, признавалася баба Уляна, що теє сонечко теплом і надією у душу їй війнуло, сказало язиком німим, що поможе люду своєму Нестор Семирозум. І зійшла яна, обнадієна, із гори Вишневої на полівку, яка на хутір Нестерів вела. А як сходила яна з гори Вишневої, сонцем ранішнім, як водицею зоряною, умившись, закрахали ворони над її головою. Косяками чорними яни по небу синьому пливли, на луги Сиволозькі, а за собою хмаровище розкуйовдене, темне волокли, наче впряжені у тую тучу. І тольки ступила Уляна на поріг хатини своєї, як закрапав дощ. Далєй полило наче з відра і громи по небесах важкими жорнами покотилися. І то першая гроза тогорічна була, рання, квітнева, на тепло та урожай, хоч дотуль весна холодила тольки земельку, а не гріла. І казала мені Уляна, що се Нестор Семирозум грозу тую наслав, аби земні джерела розпечатати, бо йому, мовляв, тамочки, на небесах, усі сили світові підкоряються, йон загадує їм, роботу дає, як колгоспний бригадир людякам робочим, коли сії уже проклятущі колгоспи поробилися. Що од Уляни Несторки у годки свої молоді чула, те й свідчу для пам'яті людяцької. А хай кожен розуміє, як дано йому розуміть…