Читать «Листя землі. Том 2» онлайн - страница 348

І раптом капітан вчув голос чоловічий у темряві ночі, десь по той бік оази майданної, клінкерового моря, і бринькання струн він почув. Усе як у Старому Завіті: «Я чую голос співу». І то не був крик «слабості переможених», то був поклик до опору йому, Альберту Агасу, капітанові енкавеес, і богові, чиїм посланцем він почувався. Чоловічий голос гучно співав по той бік майдану, у непрозірній, осінній уже ночі:

Ой заграю на бандурі Та й стану співати. І Божеє слово Стану прославляти…

Він скинувся, неначе кінь норовистий від удару пугою. Бо цей спів, хай одинокий, у пустелі нічної тьми, у пасмах гіркого диму з навколишніх тліючих торфовищ, під багряніючим від пожеж на болотах небом, на порожньому, безлюдному майдані, цей спів був протестом і незгодою з усім тим, що уособлює він, капітан Агас. «І розпалився гнів Мойсеїв», — так у Старому Завіті. І розпалився гнів Агаса, бо побачив він, що народ — незагнузданий ще. Бо знайшлися шкідники і контрики, які ще й розгнуздують його на ганьбу поміж їхніми ворогами. І мовив капітан Агас до самого себе, із гнівом, але радо: «Ось привід, аби вони повбивали кожен брата свого, і кожен приятеля свого, і кожен ближнього свого, як мовлено у Книзі». І так буде у всьому захирілому Мньові, який він має очистити від нечестивців, задля торжества обраного Богом народу свого, що був принижений у бурях революцій минущих тутешніми гоями. І колись на цьому широкому майдані встановлять йому пам'ятника, на високому постаменті, на повен зріст, у довгім шкірянім плащі, рішучий, застиглий навіки крок, суворе обличчя, уособлення справедливості і невідворотної кари, нещадимості в ім'я майбутнього…

І капітан Агас рушив через пустелю майдану на голос лірника, наказавши шоферові увімкнути фари машини і їхати слідом.

І упала його довга тінь на майдан мньовський, аж до трибуни дощатої. Тінь рухалася разом із ним, росла і вже сягала дерев, сягала неба рожевого, набубнявілого майбутньою кров'ю.

Мньов просився покірно у руки його. Як написано у Старому Завіті: «І упало з народу того дня близько трьох тисяч чоловіка».

Бо свідчили одне на одного. І на багатьох, кого знали, кого згадать могли у камері, усі, хто до рук Агаса потрапляв. Бо капітан Агас умів примусити і стільця заговорити, не те що людину живу. І таланило тим, хто на першому ж допиті у капітана Агаса від побоїв та знущань нелюдських помирав або хто встигав на себе руки накласти: ці ішли на той світ чесними людьми, і душі їхні сяяли, наче зірки. Інші ж вели за собою, через муки земні і страждання у кублі зміїнім, череду людей безневинних, ними обмовлених. І свідчив Андрій Шевереда на Матвія Чикору і Семена Трута із Новоселець, а Семен Трут свідчив на козерогівських Марка Перетепу, Івана Дадону і Марусю Шереметиху, а Марко Перетепа свідчив на Івана Попка, Дениса Кубачевського. Матвія Каранду, Миколая Гречаника, Сфіма Пащенка, із Сиберіжі усі, а Миколам Гречаник, на сьому добу безсонну, у кабінеті Агаса, посвідчив на Володьку Стародуба, на Овдія Таранущенка, на Василя Такуна, на Бориса Луганського, а відтак свідчив супроти кожного, хто у списку жителів села Велика Вісь вписаний був, бо Гречаник секретарствував у сільраді великовісівській і знав список напам'ять. І не було сьому кінця-краю, люди уже самі списки складали, кому завтра назватися ворогом народу, а кому — позавтра, а кому — попозавтра, хто ще не встиг картоплю викопати на грядці, їхали у пащу до Змія валками, і жінки проводжали їх далеко за село, наче на війну, і села обезлюднювали, і містечко районне Мньов — наче вимерло було. І не стало б землі мньовської, пусткою зробилася б земля мньовська, лісами заросла б темними, і лише вовки, лисиці та пси здичавілі риськали б по ній, якби не рушник обиденній, що його виткала для мньовчан, на прохання їхнє, і постелила на майдані районного містечка Уляна Семирозумиха із села Пакуля. Бо прийшли осені пізньої троє мньовчан, перепливши через Невклю у довбанці, чорної ночі прийшли вони, із Чорного лісу, куди від смерті видимої сховалися, у хатинку лісову, як дикі люди, Андрій Юревич, Петро Мшар та Павло Баглєй, молодик Іце. прийшли вони, щоб просити Уляну порятувать Мньов та села навколишні від Змія та прислужників Змієвих, бо знали усі у Краї про знахарство її: «Як рушили ми. тітко Уляно, до вас через ліс Чорний, через луги Сиволозькі і річку Невклю, зоря нам світила попереду, наче хто ракети пускав у небо, дорогу нам показуючи, хочете вірте, хочете — ні…»