Читать «Листя землі. Том 2» онлайн - страница 349

А як увійшло в осінь і ночі темніші та довші поробилися, багряніло небо, до самого досвітку, аж поки й розвиднятися починало, той край багрянів, що над болотом Замглай, над Сіверськими лісами. І казали люди у Пакулі: «Сухеє літо видалося, і осінь дощами не балує, осьдечки і тліє торф на болотах мньовських». І правда, вітер сіверський тхнув гіркою згорятиною, а зграї чорно-сивого вороння сковзували по небу, наче недопалки, здуті вітрами із лісових попелищ. Вечорами подовгу стояла Семирозумиха на згірку, біля вугла хатини своєї, дивилася на небо, палом набубнявіле, повнилася тривогою душа її. І дивувалася Уляна, що душа її здатна ще відчувати біль чужий, коли і свого — по саму зав'язку. А це уже Нестерка її, онука, що на руках її виріс, забрано було «чорним вороном» і наче крізь землю провалився він, і на сина Кузьму така ж доля чекала, він цього не знав, а вона — знала, бо — знаття дано було їй. «Ось уже і Друга Пречиста минула, — думала Уляна Семирозумиха, на край неба палаючий дивлячись, — але ніхто із мньовської сторони під храм у Пакуль не прийшов, наче весь люд тамочки вимер, і навіть лірник сліпий, прозваний Криласом за голос його гучний, лірник, який щороку співав біля пакульської церкви на Другу Пречисту, не придибав як звичайно, із сином своїм Тарасом, битим шляхом Сіверським. І казала Уляна синові своєму Кузьмі, а ще не забрав його «чорний ворон»: «То не від торфу тліючого багряніють небеса над мньовською стороною, то яни кров'ю людяцькою напиталися, бо моровиця страшка Мньовщину давить, сила нечиста геть вполонила мньовчан…» Сердився Кузьма на теє каркання матері, бо іншу удачу мав він, жив так, наче вічно житиме і наче ніхто ніколи не вирве його із цієї землі. Людей навколо ночами забирали, а він пиляв, стругав, сушив на горищі дошки, щоб за зиму вікна нові на хату поробити, дуба на підвіконня наглядав, по білий, плотницький, мох на Чортове болото ходив. Як давили Кузьму, щоб до колгоспу вписався, поскубли «червоні бригади» хату його, тепер намірився причепурити її. А вже чула Уляна, що і йому — скоро. І кляла себе ночами за знаття те.