Читать «Листя землі. Том 2» онлайн - страница 346

А я знаю, що не такочки яно усе було, тепер казна-чого напридумують, наплетуть, і кожне буде клястися, що саме отак було, як у її пам'яті куцій відклалося. Але пам'ять людська — як ситечко рідкеє. Скольки людяк. стольки і історій, ось що я скажу. Бо однеє знаю напевно: приходила до Криласа на майдані Хава, з роботи, уже потемки, вертаючись. Приходила Хава, як на майдані Крилас виспівував, і умовляла додому до неї піти, повечеряти у батьків її. Се яна сама не один раз мені розказувала, уже як із тих сибірів повернулася, двадцять літ ні за що ні про що у таборах відсидівши. І шкодувала яна вельми, що не змогла Криласа умовити, щоб перестав йон співать, а ніч перебув у хавирці її та й вертався у свою Сиберіж. Тади, мовляв, не було б капітану Агасу за що зачепитися і менєй би людяк мньовських безневинно Змієві у зуби потрапили. А я було і одвічаю Хаві: «Не край серця, молодичко, Агас і без того сліпака знайшов би, за віщо у Мньові зачепитися, щоб людяк із життя викорчувать, для сього йон посланий був у наш район. Уже як завівся Змій, то має йон когось єсті, без цього не буває зміюк…» Хава покивує сивою головою, а чорні очі — смутнющі: чомусь вона і на себе частинку вини за широкий покіс смерті у Мньові восени тридцять сьомого року брала. Бо ж її, бачте, капітан Агас Змієві у пащеку не відправив, а відправив у табори далекі, може, рідну, єврейську, кровину пожалів чи молодість Хави. А я було дивлюся на неї та і думаю: «Єдина на тобі, молодице, провина, що ти свою жисть молоду не берегла, вівцею без'язикою прикинувшись перед начальниками тодішніми, а своє хотіла владі довести, ось і довела: двадцять годиків прогнила у таборах сибірських та на засланнях, а тади до Мньова провернулася — ні кола ні двора, ні родини, по чужих кутках п'ять рочків прониділа світом та й віддала душу Богові своєму єврейському, жорстокому. Наче і не жила…