Читать «Ладимир» онлайн - страница 3

Кінь ступав по блакитному мілководдю, під колісьми хлюпала вода, ніби поверталося дитинство, коли Ладимир з ранньої весни босоніж гейсав по калюжах. На березі улоговини білий, з рожево-синім, підмороженим гребенем півень бив крильми — од його крил легенько брижило в березі небо. Дочка пташниці, школярка, бігла з хворостиною в руках від обгородженого металевою сіткою дворища до півня. Ладимир, дражнячись, кликав її Гапкою.

— Гапко, а, Гапко, винеси яйце — закусити.

— У мами просіть.

— А де мама?

— Обідає.

— Ну, винеси, бо… півня строщу. З гребенем і хвостом…

Дівча засміялося, побігло в курник і принесло яйце.

Яйце було тепле, тільки-но з-під курки, а може, нагрілося в долоні.

Він стукнув яйцем об гайку на полудрабку. Білок тік по темних, скоринистих, наче добре підгнічений хліб, пальцях Ладимира, а в білій чашечці яйця гойдався, ніби віддзеркалене сонце, жовток. Він перехилив жовток разом з крихітним сонечком, що блиснуло у вічі, до рота, ковтнув, не розчавлюючи язиком, а шкаралупу кинув на моріг. Кури білим полум'ям шаснули з-під сітки і вмент склювали.

— А тікай, Гапко, бо й тебе з'їм.

Дівча мовчки, зосереджено зирило на нього.

— Був я в такому віці, як ти, може, трохи старший роками і повзав по мінному полю, що його німці супроти партизан настелили за селом, по кукурудзу. Міни снігом занесло, зверху сніг підморозило, повзеш, розпластавшись, наст під тобою похрускує, і не знаєш, чи не шпорхнеш наступної миті до самої землі та не злетиш у небо, зачепивши міну, а повзеш, бо голод не тітка. Багато разів я так повзав, як батька поліцаї забрали, а мати хвора лежала. Кукурудзяне поле під лісом було. А завесніє — щавель зубами січемо цілісінькі дні, живіт зробиться наче бубон, хоч марші награвай. А якось мені пощастило, — Ладимир посміхнувся крізь холод на лиці. Йому вже пекло, вже піднімався з дна пам'яті і важко клубочів у душі туман. — Десятерко яєць у бур'янах під тином знайшов. Насиджені вже яйця — квоктуху зігнав. Так я їх тамечки ж, під тином, усі десятерко і випив. Ох, і наївся, ніколи доти так не наїдався. А вони, ті яйця, були дуже ползительні, бо в кожному уже по курчаткові сиділо, трохи не в пір'ї курчатка. Коли жував, кісточки на зубах похрускували, наче м'ятні конфети по вісімнадцять копійок сто грамів…

Дівча повернулося і побігло до курника, високо підкидаючи ноги в блискучих гумових чобітках. Ладимир сіпнув віжки. Біля телятника випряг коня і подався додому, хоч ще мусив їхати по силос.

Коли випивав, робота збриджувала йому. Він жив у Рогу, сільській околиці, якою Пакуль наступав на луки, і багнюка тут була ще в'язкіша, а що йшов повільно, то вона засмоктувала чоботи, і Ладимир, вириваючи ногу з ковдобини, заточився і був би упав, якби не тин. По той бік благенького тину, — на паркан ще не розжився, — на белебні стояла його хата, мурована фортеця на три кімнати з кухнею, коридором та верандою, біла, наче виліплена з сиру. Чолова стіна, вимита, сріблилася під ясним сонцем. Торік до Дня Перемоги у село завезли срібної фарби — підновити надгробки на солдатськім цвинтарі. Ладимир випив з комірником, і той поділився залишком фарби. Він посріблив вид щойно збудованого будинку, а фронтони розмалював у синє, і не було в Пакулі хати гарнішої, ніж Ладимирова.