Читать «Ладимир» онлайн

За тиждень до свят Галька заходилася білити хату, і на ферму поратись пішов Ладимир. Як гнав телят до водопою, його перестріла зоотехнічка, але тільки зиркнула і про підміну нічого не сказала: Галька з тим і ставала до телят, що чоловік, коли треба, підмінятиме — немовля на руках, ще й за спідницю двоє тримаються.

— Ладимире, скажи завфермою, що голова викликає.

— Єсть! — гукнув навздогін зоотехнічці — вона поспішала до машини, на яку вантажили бідони.

Трактор, пирскаючи з-під гусениць гноївкою, рушив на шлях. Дороги розбагнючило, і трактори волокли автомашини з молоком майже до міста. Зоотехнічка зіп'ялась на приступку кузова, з гумових чобіт скрапувало масне болото, і тільки вершечки халяв, обіймаючи повні литки в світлих панчохах, проти вранішнього сонця вилискували лаком. Зоотехнічка, перегнувшись через борт, лічила бідони: край її короткої, з цупкого чорного краму спідниці задерся. Ладимир гигикнув, зоотехнічка озирнулася і обсмикнула спідницю.

Сонце, на друзки потрощене копитами, ошаліло дрібцювало по блакитних хвилях калюж. Ноги шпортали в твань. Земля парко, солоно дихала. Ладимир почухав спину об жердки загону і, хруснувши суглобами, потягся. Йому закортіло випити, хоч присягався Гальці до свят не зазирати в чарку. Останнього разу він таки перебрав: лежав під крамницею і привселюдно нахвалявся, що розуміє мову птахів і що ночами до нього злітаються відьми. Відьми справді зліталися в похмільні ночі, і було Ладимирові, як при повному затемненні сонця, морочно і страшно.

Телятник стояв на краю фермівського двору, і перед Ладимиром аж ген-ген до села зелено стелився розцяцькований ясно-блакитними улоговинами луг. Луками, обходячи водопілля, жінка в чорному жакеті вела на налигачі корову. Ладимир упізнав Марушку. Він застромив вила в паруючий гній і чекав.

— До бугая корову ведеш, а сама вбралася, мов на свайбу! — гукнув назустріч.

Марушка запобігливо, винувато усміхнулася: недочувала.

— Драстуй, Степан — бо є?

Ладимир вишкірився:

— Так ти до бугая чи до «пана писаря»?

Степан, якого з війни дражнили «паном писарем», доглядав бугая. Сьогодні він попорався спозаранку, запріг конячку і подався вивозити гній на свій город.

— Нема Степана? — розчаровано перепитала Марушка, бгаючи сухими, кістлявими пальцями кінець налигача.

— За ніч ухекала «пана писаря», і до бугая не вийшов! — гукнув на вухо Марушці Ладимир. У селі поговорювали, що Степан підночовує в Марушки. Її сіре, ніби з небіленого полотна, обличчя взялося рожевими плямами. — Могорич поставиш — виведу Мишка.

З губ корови падала піна.

— Не твій бугай, колгоспний, — несміливо боронилася Марушка.

— Хай колгосп і виводить. Поки «пана писаря» діждешся, в телиці апетит мине.

— Та вже згода.

— Добре! — звеселів Ладимир.

Він припнув телицю, вивів із сарая Мишка. Бугай був ручний, рахманний. Морда лисава, як і в Степана. Не бугай ніби, а молочне теля. І обрисами морда — ну як Степанове обличчя. Лише рогів Степанові не вистачає. Ладимир не любив бугая, бо не любив Степана. Зігнувши карк і хльоскаючи себе по гладких боках випруженим хвостом, Мишко розвалькувате пішов до телиці. Густе, черевне ревисько, ніби вібрувало геть усе, від рогів до чересел, тіло бугая, щугонуло над дворищем, колошкнуло телят у загоні і раптом обірвалося. Телиця було сіпнулася, але кістлява, як і сама Марушка, спина її покірно облягла, а патирчаки ніг трохи не до колін штирхнули у твань.