Читать «Ладимир» онлайн - страница 6

Ладимир вихопив пляшку з рук продавця, черкнув об дверцята грубки і, вилущивши заткальце та сургуч, підніс до рота. Зуби цокотіли об скло, а далі дрож ущух, і було в заплющених очах червоно-червоно. У пляшці булькало — порожніла, він розплющив очі, але побачив над собою не стелю лавки із золотим цвяхом електролампочки, а… залитий рожевою крівцею двір, Степана із шкільним портфеликом під пахвою і поліцая, що, зв'язавши Ладимировому батькові руки попереду, припинає його до полудрабка, запряженого парою коней воза. Мати без тями розпласталась посеред двору, біля неї верещала малеча, а Ладимир торгав Степана за рукав:

— Дядьку, а, дядьку!

— Тут нема дядька, а є пан писар! — строго казав Степан.

— Відпустіть батька, пане писар…

— Служба, голубчику, служба. Наказано доставить у районну комендатуру. Пику розмалюють, щоб пам'ятав, як громадське майно гайнувать, та й відпустять, нікуди твій батько не дінеться.

Кульгавий, батько лишився в колгоспі за старшого і перед приходом німців роздав бабам хліб, дві молотарки та комбайн пустив з кручі у яр, а трактора загнав у болото, уже після визволення витягли його волами. Батько з комендатури так і не повернувся, довго в тюрмі сидів, мати передачі носила, а потім розстріляли його. Степан з поліцаєм сіли па воза, стьобнули по конях, підвода поторохкотіла вулицею, а за возом, озираючись на дітей, припадаючи на ліву, коротшу ногу, біг припнутий до воза Ладимирів батько. Ладимир із силою поставив на прилавок недопиту пляшку, аж схитнулись, теленькнули ваги. З червоного туману спроквола проступало постаріле, брезкле, з сивою щетиною на щоках та підборідді обличчя Степана.

— Де батько? — Ладимирові думалося, що тільки він чує свій голос та ще Степан, а вчула вся лавка, вчула і притихла.

— Який батько, голубчику? — лагідно, рахманно мовив Степан.

Ладимир ухопив його за барки і затряс, наче грушу:

— Де мій батько, пане писар?

— Ви тільки подивіться, люди добрі, за мої впився та мене ж і трусить, хи-хи. — Степан виковзнув з раптово ослаблих Ладимирових рук і відступив до дверей. — Я, можна сказать, по закону своє відбув, десять годочків день у день, і не маєш права мене хапать, бо я на тебе, п'янюгу, управу знайду, та скажіть же йому, люди добрі…

Проте люди мовчали.

— Де батько мій? — крикнув Ладимир, але Степан уже шаснув з лавки і чвалав через майдан до свого двору. Ладимир біг слідом (так він біг за підводою, до якої припнули батька, а поліцай шмагав його пугою), аж поки Степан не сховався в огородженому двометровим парканом дворі. Ладимир ударився усім тілом об хвіртку, сповз на мокру землю і заплакав гарячими п'яними слізьми.

Він приплентався додому, як уже стемніло. Мати стояла біля хвіртки, мабуть, визирала його:

— Що ти бо робиш із собою, синку?

— Галька де?

— Де ж їй бути, телят порає.

Він обліг на ґанок. Чув, як прийшла Галька, а зіп'ятись на ноги не мав сили.

— Не йди до хати, — казала мати до Гальки, — п'янющий прителіпав. Пересиди у сусідки, мо', засне.

Коли зайшов у хату, мати немовля заколисувала, старші діти телевізор дивилися. Роззувся, поліз на піч. На печі було жарко, черінь аж пашів.