Читать «Дві хвилини правди» онлайн - страница 53
Ирен Витальевна Роздобудько
Іван обережно просунув руку крізь шибку і відчинив вікно. З нього посипалися залишки скла. Він розчистив підвіконня, витер його рукавом куртки, перестрибнув досередини і подав Єві руку:
- Прошу!
Єва сіла на підвіконня і перекинула ноги, легко зістрибнувши вниз. Під її підборами захрумтіло скло. Вона роззирнулася.
Місячне світло довгими штрихами окреслювало залізні бильця десятка ліжок, що стояли в ряд. На деяких з них навіть були ковдри і простирадла.
- Так, певно, виглядає загублений світ… - сказала Єва.
- …або спогади про дитинство… - додав Іван.
Єва помацала ковдру, впевнилася у міцності пружин і вляглася на коротке і вузьке дитяче ліжко. Іван примостився поруч - на незастелене, і пружини одразу відгукнулися іржавим скрипом.
- Давно я не спала в дитячому ліжку… - солодко потягнулась Єва. - А ми в садку щодня ставили розкладачки, а потім збирали їх.
- Ми теж ставили розкладачки…
- А може, то був один і той самий садок? - посміхнулась вона в темряві.
- Може…
Сині тіні повзли по стінах, шурхотіли шматки відірваних шпалер,
в кутку, під самою стелею світилося гранчасте коло товстого, сплетеного «на віки» павутиння.
- Ти нікому не потелефонувала, - раптом озвався Іван. - Хіба за тебе ніхто не хвилюється?
- Ні, - відповіла вона і згодом додала: - І мені, дякувати Богу, немає за кого…
- Хіба це добре?
- Це страшно. Проте зручно.
- Що саме?
- Зручно, коли ти нікому нічого не винен. Хіба в тебе не так?
Він промовчав. І їй здалося, що він заснув. Однак він заговорив:
- Так не мусить бути…
- А як мусить? І хто взагалі знає, як має бути? Хіба що той, хто влаштував світ. Але мені здається, що і він нині розгубився… Може, ти знаєш? А якщо знаєш, то чому ти фарбуєш паркани? Гадаєш, що таким чином ти сховався?
- Тобто? - незадоволено буркнув він.
- Все просто… - вона замислилась лише на мить. - Я була редактором сюжету про тебе кілька років тому. Я тебе згадала. Хоча спочатку мені здалося, що ти схожий на зовсім… зовсім іншу людину. Знайоме обличчя… А тепер згадала! У мене добра зорова пам’ять… Тоді ти отримав якусь премію і стояв у смокінгу… Скажеш, я помиляюся?
- Ні. Не помиляєшся. Хоча це було давно. У минулому житті. А зараз я задоволений тим, що є.
- І воно тобі подобається?
- Так.
- Це правда?
- Правда.
- Я тобі не вірю…
Рипнули пружини, посипалась іржа. Хвиля роздратування піднялася знизу, мов пил з давно не топтаного ніким паркету.
- Ти просто втік, - продовжувала вона. - Або… вичерпався… І втік.
Не зміг боротися.
- Можливо… Нехай буде так… - сказав він. - Але трапилось щось важливіше ніж той… смокінг… Ніж гроші і міфічне визнання…
- Цікаво, що ж це може бути? - уїдливо поцікавилася вона.
Він надовго замовк.
- Ну?
- Просто одного разу я прокинувся і… побачив Бога… Прямо перед очима і…
Вона засміялась, згадавши розповідь Дана. Чомусь їй закортіло зробити йому боляче, але вона не встигла сказати те, що крутилося в неї на язиці, бо хвиля роздратування вже накрила і його. Іван знову рипнув пружинами, повернувся, намагаючись розгледіти її обличчя: