Читать «Дві хвилини правди» онлайн - страница 54

- Принаймні, я сказав тобі правду… Думай, що хочеш. А ти? Що можеш сказати ти? Якщо тобі немає чого сказати і все у тебе так вдало - чому ти тут, у дорозі? У зруйнованому садку. На цьому металевому матраці. З таким покидьком, як я. А якщо я зараз тебе зґвалтую і залишу тут в якості небіжчиці? Не боїшся?

- Ні. Такі емоції, як страх я вже пережила. Це сильна емоція, вдруге мені її не здолати, бо нецікаво… Але ти маєш рацію. У мене була маленька неприємність, яку треба було чимось заглушити. А найкращі ліки - робота. Тому я й поїхала в це відрядження.

- Маленька неприємність? Ти зламала обцас?

Єва відчула, що їй кортить сказати те, чого ніхто не знав: ось просто тут, у темряві неіснуючого дитячого світу. Просто вимовити кілька речень - виголосити їх у простір, розвіяти їх у ньому назавжди.

- Я… - хрипло сказала вона. - Я відмовила тому, хто мене любив через те, що… не можу мати дітей. Він про це не знав. І не дізнається. Думатиме, що я звичайне стерво: обіцяла і покинула. Так простіше. Але… навіщо я тобі це кажу?…

- Ти це кажеш для себе. Часом сказати вголос те, що думаєш, дуже складно. Якщо немає певних обставин. А їх у більшості майже ніколи немає. Та й не вистачає часу.

- Можливо… В цьому садку я відчуваю себе затопленим човном… Але я можу сказати тобі ще дещо… - вона замислилась над тим, чи варто позбавляти його ілюзії. - Того «бога» - ікону Пресвятої Діви - тобі підсунув під ніс один випадковий перехожий. І цим перехожим був Дан. Він розповів мені про цей випадок сьогодні вранці.

Вона подумала, що зараз він обуриться. Але коли він заговорив, у його голосі вчувалася посмішка:

- Це лише підтверджує, що світ малий і що випадковостей в ньому не існує.

- Що ти маєш на увазі?

Він розсміявся і, не пояснюючи попереднього, вимовив наступне:

- Лишається з’ясувати, навіщо з нами четверта супутниця…

- О, тут все зрозуміло! - теж розсміялася Єва. - І набагато простіше: Богданчик не пропускає жодної спідниці! А в Мії вона така… виклична.

- Тоді дійсно, все просто… - ніби згодився він.

- Давай вже спати…

Сині тіні наповзали на них, мов щупальця велетенського кальмара і Єва відчула, як з кінчиків пальців ніг у ній починає зростати… «шампанський чоловічок». Так вона з юності називала відчуття, котре надходить під час кошмарного сну: все тіло перетворюється на колючі гострі бульбашки, ніби наливається шампанським, терпнучи від жаху. Від цього відчуття вона зазвичай прокидалася і лежала, дослухаючись, як відходить кошмарний сон, а «шампанський чоловічок» поволі випаровується з кожної тремтячої клітинки. Але ж нині вона не спала, а «шампанський чоловічок» підповз під саме горло! Мабуть, це від того, що вона виголосила те, про що ніколи й нікому не могла сказати. Якби Іван не спав, було б добре поговорити ще - не важливо про що, хоч про погоду, подумала Єва. І він одразу тихо відгукнувся:

- Знаєш… гадаю, ти покинула його не через те, що не можеш народити…

Вона промовчала, лежала скута млосним тремтінням.

- Якби ти його любила, тобі не треба було б шукати вагомих причин, щоб піти…