Читать «Тероріум» онлайн - страница 54

Слово тримала командарм полковник Роксолана:

- Пані і панове, братове і сестри, бійці ви мої офірні (а ось і мій, ще не видужав від рани, але сам винен, напівлежить оце на розкладачці, цікаво, чи здогадалася якась з цих дівуль, моїх соратниць, - чи Наталка Полтавка, чи Маруся Чурай змінити йому пов’язку, а що, кидаєш усе, відкладаєш пильні справи, боротьбу за автентичну Україну, летиш до нього, аби хоч побачити, як він, що він, чи краще йому, заходиш в печеру, а він, скотина, з голою блядюжкою, поранений називається, та будь хто на моєму місці стріляв би з обох рук у безсоромних розпусників), за роки нашої боротьби ми довели як нашим ворогам, так і собі, як Україні, так і світови, як Вищим, так і Нижчим силам, що ще є порох у порохівницях, не перевелася ще козацька сила, і українські патріоти, готові зі зброєю у руках відстоювати право своєї нації на існування, - ще є!

Браття мої і сестри, соратники, чому ми взялися за зброю (а чому я, дурна, взялася за епік ТОДІ, він же може видужати, а може й ні, Господи, лише не це, треба було в курву стріляти, або хоча би промахнутися, ні, вона, блядь, стріляє в живу людину, і в кого, у того, кого кохає по-варіятськи і без кого жити уже не може, от діла, така крута дівка, полковник, і вляпалась, як качка в болото)? Та тому, що, коли ми почали щось тямити у цьому світі, то зрозуміли - наші батьки і діди залишили нам від України одну декорацію, таку собі фарбовану потьомкінську Україну, - без первня ідентичности, без самостійної політики, без економіки, без армії, без мови, без культури, такий собі складовий елемент нової імперської системи, щоправда, з формальними атрибутами незалежної держави. Що мусили робити ми (я мусила не стріляти в свого коханого, хоча за зраду його вбити мало), молоді українці, котрі збагнули, як нас підло обмануло так зване старше покоління? Ми, цвіт нації, інтелектуальна еліта, котра не полінувалася трохи покопатися у напівзабороненій замовчуваній справжній історії України?! Вдаватися до парламентських методів боротьби? Ой, тримайте мене, бо впаду від сміху (а він, гад, мій коханий, упав тоді просто на каміння, це ж міг і голову собі розбити), парламентські методи боротьби! В Україні?! Та чогось більш цинічного, фальшивого і гидкого у світі, здається, не існує, навіть за імператора Товаришсталіна, понад століття тому, демократії було більше (ось і тут демократія шкідлива, бо які у нього, хлопця Ігоря, можуть бути права людини, тобто особисте життя поза мною, - а це те саме, що право трахатись на стороні, - якщо його кохаю я, логічно чи ні?), ось ми і обрали у цій ситуації єдино правильний шлях боротьби - збройний! Я не буду перераховувати усі наші успіхи на терені терору (чого вартий лише останній акт, коли був поранений, гм, та він збожеволів, дівко, з одного боку, він простий шеренговий боєць і хай би собі божеволів, але ж я не можу без нього, такого гарного, ось підвівся, сів, раптово зблід, мабуть, рана заболіла) - біль, великий біль відчула Україна від нашого здвигу, але це був біль во спасеніє - нищівний для антиукраїнського режиму Кромєшного і цілющий для самої України! Та будемо чесні з собою, брати мої милі і сестри мої любі (Господи, та йому ж зле, хоч якась сука здогадається води подати, але ж і гарний, зрадливець, ця блідість, цей хворобливий рум’янець, брови дуже чорні, ох, як би я його…), чи досягнули наші героїчні, а я не боюся цього слова, зусилля поставленої мети? Боюся, що ні! Бо чому ми обрали терор? Аби розбудити непритомну націю, аби ушкодити режим, аби розворушити сонні українські сили (ох, нема в мене більше сил, як я його хочу) - і що? Своїми діями ми частково ушкодили цю антиукраїнську владу, але суспільство?