Читать «Тероріум» онлайн - страница 50

Президентови України Авдотію Дормідонтовичу Кромєшному снився звичний кошмарний сон: на виборах неправильно рахують голоси, і його, такого досвідченого й мудрого керівника, не затверджують на черговий президентський термін. Він змушений покидати свій палац-резиденцію, і - що страшно - його випроваджують майже голим, без персонального транспорту, без грошей, без охорони, але навіть не це найстрашніше, - зовсім жахливо те, що ті НОВІ, які дірвалися до влади, не дозволяють йому нічого взяти з його кімнати-сейфа, та що там казати, ці узурпатори забороняють пристрасному Кромєшному навіть попрощатися з його «маленькими гарнесенькими друзями»… Від такого будь-хто прокинеться. Кромєшний, зрозуміло, теж. Він довго згадував, де він, а коли остаточно збагнув, що історія з неправильними виборами - його нездоровий сон, то ще більше зажурився: якщо приснилося ТАКЕ, то що буде далі? То ж воно ще насниться-насниться трохи, а там, дивись, і збудеться!… Кромєшний чи не вперше за роки свого президентства цілком предметно подумав про евакуацію. З цими снами треба бути до всього готовим!

Він встав з ліжка, взув капці і так, як був, у піжамі, за звичкою останніх місяців, пішов тинятися своїми апартаментами. Дуже хотілося відвідати своє улюблене творіннячко - кімнату-сейф з добірними прегарними речами, але боявся. Чого боявся, сам не знав. Тобто знав, але не хотів собі зізнатися, що панічно боїться неживого предмета.

Неживого предмета! Ти чуєш, Авдотію, переконував сам себе Кромєшний, воно ж просто шматок металу. Хай навіть золотого, але ж воно - маленьке. Та я його - між молот і кувалду, під прес, у ливарню, блядь! Я його… Ще трохи такого внутрішнього монологу, і А. Д. Кромєшний зважився. Ось зараз, таки вже, не відкладаючи, він піде у свою комору, дасть команду охоронцям (які не бояться нічого) взяти лещатами оту золоту зайду, ту стокляту каблучку, що сама себе прикрашає орнаментом, і під його президентським контролем відправити те ювелірне непорозуміння у плавильну піч. Ось так!

Президент, зважаючи на важливість моменту, одягнув поверх піжамної куртки свою персональну натільну панцерну камізельку і покликав з собою двох охоронців-клонів. Вони взяли важкі полікаліберні кеми і сферичні шоломи.

- Ви чо, охрана? - здивувався Кромєшний. - Ми ж не на войну йдемо.

- Ви ж у бронежилеті, товариш президент, - відповів один з охоронців. - Отнєсті оружіє?

- Та вже пусть, - махнув рукою Кромєшний, - ідьом.

Клєщі візьміть!

- Что, товариш президент?

- Клєщі! Інструмент такий. - Єсть!

Президент вже давненько не відвідував свою кохану комірку. Якщо пригадати, то десь від того страхітливого теракту на Євразійській площі у Києві, коли загинули сотні молодих його, Кромєшного, підданих, він не зазирав до кімнати сейфа.

А. Д. Кромєшний йшов на супостата. Відважно він окидав своїм орлиним зором полководця напівосвітлені коридори. Правою рукою войовничо розмахував у такт своїй рішучій ході, а ліву категорично засунув під панцерну камізельку: слухав своє серце. Воно билося спокійно, рівно, надійно. Вірна гвардія розмірено карбувала крок за його спиною, готова за улюбленого вождя хоч самій негайно віддати життя, хоч забрати його у будь-кого.