Читать «Хто ти?» онлайн - страница 72

Машини зупинилися на піщаній косі. Спереду блищала вода. На тлі далекої заграви бовваніли правобережні кручі. Там зловісно ворушилися, звивалися в нічній імлі язики полум’я.

Почулася команда. Солдати вискакували з машин, лаштувалися в колону. Мовчазно рушили до переправи.

А по переправі йшли нескінченним потоком запилені, закривавлені бійці. Суворі, злі. Йшли прямо з бою, обпалені вогнем контратак. Відчувалося, що фронт уже недалеко, що він невмолимо накочується на тіло України, поглинає його, ніби міфічна потвора…

Серед переправи почулися крики: «Тривога!» З-за темної кручі з пронизливим виттям виринуло кілька штурмовиків. Заторохтіли кулемети. З прокляттям і стогоном впало в Дніпро кілька бійців. Лавина відступаючих ощетинилася гвинтівками, автоматами. Назустріч напасникам гримнули густі залпи. Один штурмовик спалахнув, під злорадні крики тисяч людей потягнув чорний хвіст донизу, гримнувся в воду. Стовп пари знявся на тому місці.

І знову заворушилася нескінченна колона, рушила на схід.

На правобережжі, біля переправи, Миколу зупинили. Високий, худий, мов жердина, сержант схопив його за руку, сильно потряс. Почувся знайомий голос:

— Здоров, бра! Звідки ти? Куди?

Микола впізнав Нетребу. Секретар був у почорнілій гімнастьорці, в розхристаній шинелі, з автоматом. Він дивився на Миколу темними, глибоко запалими очима, смикав за рукав шинелі, не вгаваючи, запитував:

— Давно з дому? Що чути? Листи одержував? Де жінка?

Микола одтягнув Нетребу вбік, щоб не заважати іншим, схвильовано відповів:

— Жодного листа, друже… Як у воду впали. Зовсім рядом — а не довідаєшся. Наш взвод кидають на захист переправи. Сьогодні вночі займаємо оборону. А ти?

— Був у боях. Поранений. Дрібниці. Заживе на ходу. Злий я, Миколо. Ой як злий. Хаос. Нерозбериха. Скільки горя. А все через сліпоту. Провал за провалом. Хвастали. Кричали. А насправді — що? Груди проти танків. Злочин…

— Невже ти думаєш, що це катастрофа?

— Нічого не думаю. Дурниці. Все перемелемо. Тільки жертви. Непотрібні. Страшні. Багато горя. Та все пройде. Пройде, Миколо. І дурість пройде. Дивись — горять жита. Ідіотський наказ. Ворогу не залишать. А люди залишаються. Всіх не забереш на схід. Навіщо ж палити хліб. Будемо ж повертатися… Довгий шлях, Миколо… Та все одно вір. Прийде мир. Буде ясний день. І комунізм буде, Миколо.

— Я вірю, друже… Соромно було б нам впиратися носом в сьогоднішній день, пережовувати лихо, що оточує нас, і не бачити грядущого. Тільки тіло інколи не витримує… Які нелюдські муки!

— Нічого! — потряс Миколі руку Нетреба. — Душі наші витримають. Така епоха. Стальна. Все винесемо. Я йду. Прощай.

— Прощай, друже… Якщо зустрінеш коли-небудь Оленку…

— Не валяй дурня. Будеш живий. Сам зустрінеш. А побачу я — передам. Що любиш, що вірний… Головне — віра, Миколо! Чуєш — віра. Хмари на небі. Не видно зірок. А вони все-таки є. Хмари не вічні… Чуєш?

— Чую, друже, — беззвучно повторив Микола, дивлячись вслід Нетребі. — Хмари не вічні… Зірка не згасне…