Читать «Хто ти?» онлайн - страница 73

Мелодія восьма

СМЕРТЬ І НАРОДЖЕННЯ

НІЧ ПЕРЕД БОЄМ

Взвод розмістили в невеликому сільському клубі на дніпровській кручі. Втомлені бійці поснули прямо на підлозі — хто в залі, хто на сцені. Незабаром — у бій, займати місця в окопах за селом. З-за обрію котилася вогняна смуга фронту, дрижала земля, темні хмари рябіли перехрещенням трасуючих куль, далеких спалахів снарядів.

А Миколі не спалося. Він стояв на кручі, дивився в морок дніпровської долини. Ні вогника, ні звуку. Ніби вимерли всі. Десь там Зеленьки… Оленка, мати, дід Василь… Чи, може, й їх вже нема? Може, залишився суцільний морок, приречені солдати та вогняний хаос…

Намагався відігнати пекучі думки. Заплющивши очі, згадував ясне минуле. В свідомості промайнули роки навчання, веселий вир людей на Хрещатику, неосяжні масиви жита. І очі… сині очі Оленки. Їхня неймовірна любов… Тугий живіт, а в ньому удари нового життя! Невже це було? І навіки минуло, як міраж, як дивний дитячий сон, що ніколи не здійснюється?..

Ранком він піде в бій… разом з товаришами. З друзями, яких він майже не знає. Люди з усіх усюд… з різними долями, з різними поглядами на життя… Вони зібрані разом гігантським вихором історії, щоб умирати, захищаючи щось… Що саме?

Згадалася легенда, що її розповів дід Василь. Легенда про істину! Там великий смисл життя і пошуків. Стремління до світла, до великої правди. Вмерти в дорозі до великої мети. І він умре так само — разом з цими незнайомими бійцями. Умре, щоб згусточок життя, який пульсує в лоні Оленки, не згинув. Щоб виріс в справжню людину. Хто буде? Син чи дочка? Мороз остраху прокотився поза спиною Миколи. Не буде нікого, якщо чорна повінь заллє рідну землю.

Ясно, ніби наяву, свідомість намалювала жахливу картину, йдуть, крешучи іскри з бруку, ковані ворожі чоботи, а рядом з ними — посиніле тільце дитини з мертвими, широко розплющеними очима.

Микола ледве не закричав від душевного болю. Ні, ні! Нізащо! Краще всім померти в чесному бою; ніж допустити таке. Він пригадав сумні, докірливі погляди жінок, похмурі обличчя чоловіків, дітей, які залишали рідні місця, відходили на схід.

Це ж не шахова гра, не везіння чи підступ долі. Це на всесвітній арені зіткнулися в смертельному двобої сили світла і темряви. Хто переможе? Піде людство до нових висот, до братерства і людяності чи знову відкотиться на тисячоліття назад, в морок дикунства і людиноненависництва?..

Біля клубу загомоніли, заблищали вогники цигарок. Миколині думки сполохалися, впали. Він зітхнув, похитав головою, ніби скидаючи з неї обридлий тягар. Треба відпочити, не думати. Скоро бій — і в ньому зустріч з ворогом. Обличчя до обличчя! Серце проти серця! Треба бути сильним і зібраним.

Він підійшов до дверей клубу. В боковій кімнатці вусатий сержант з їхнього взводу видавав гвинтівки селянам. Біля каганця, зробленого з гільзи, сидів літній чоловік з шрамом на щоці. Він приглядався до людей, що тінями виходили з темряви до мерехтливого кола світла, щось записував на клаптику паперу.