Читать «Хто ти?» онлайн - страница 70

Ненько, мученице моя! Як сказати тобі про мою безмежну любов до тебе, про ту гіркоту в душі, що її викликає доля твоя? Завжди мовчазна, завжди в цілоденній праці, завжди в стремлінні віддати комусь частину свого безконечного серця, своєї любові… Ти ніколи не думала про себе, не нарікала на долю, не замислюючись, ніч і день йшла на жертву ближнім своїм, навіть не сподіваючись на вдячність. Чим відповім тобі? Коли?

Оленка проводила далеко за село. За підводами слалася курява. Спереду весело вигравала гармонь, п’яні хлопці під лемент жінок і матерів вибивали гопака на шляху. Немилосердно пекло сонце, і над буйними житами шалено видзвонювали свою пісню жайворони.

Микола і Оленка затрималися, пропускаючи односельчан вперед.

До них підійшов Сергій, як завжди, веселий, променистий. Він плеснув Миколу по плечу, бадьоро гукнув:

— Чого носи повішали? Розіб’ємо гадів — вернемось назад. Чи ти сумніваєшся в цьому? Оленонько! Бажаю вам великого щастя!

Вона палко обняла його, поцілувала.

— Повертайся… з перемогою, Сергію…

Він засміявся, жартівливо приклав руку до грудей:

— Ну, Миколо, після такого поцілунку і вмирати не страшно!

Побіг наперед, залишаючи їх наодинці.

Очі Оленки сповнилися сльозами. В них передчуття біди, туга і тривога. Микола взяв у долоні Гі личко, ніби найбільшу святиню, з мукою заглянув у ясні очі. Глухо сказав:

— Оленко… Образ твій понесу в серці. Назавжди… В бій і на смерть. Чуєш, кохана?..

— Чую, Миколо, — пересохлими вустами шепотіла дружина.

— Пам’ятай клятву крові…

— Пам’ятаю, милий…

Останні обійми. Останні важкі зітхання. Микола одступив крок, на блідому схудлому обличчі востаннє для неї спалахнули його очі — відблиск душі.

— Бережи дитя, Оленко… То надія наша… і любов…

Вона вже не може сказати й слова. Німо дивиться вслід коханому, не витирає сліз. Підводи йдуть далі і далі, ховаються за посадкою… і люди біля них… вже не відрізниш Миколу, який доганяє товаришів…

А Оленка ще довго стояла, мов придорожня верба, сповнена тугою, сумом і якоюсь незрозумілою, ледь відчутною вірою…

РОЗЛУКА

Нещастя прийшло негадано. Впало, як грім з неба.

Німецькі штурмовики бомбили баржі на Дніпрі. Дві бомби впали на Зеленьки. Рядом з хатою Горенків зметнувся в повітря стовп води і вогню, захурчали, засвистіли в усі боки осколки. Оленка була в хаті. Коли вона, холодіючи від жаху, вискочила на ґанок, гуркіт літаків уже затих. Над селом котився лемент жінок. Горіла якась хата. Високий стовп диму стояв над колгоспним подвір’ям.

— Оленко, — почувся голос діда.

Вона озирнулася. На городі стояв дід Василь. Плечі його важко схилилися вниз, ніби тримали страшний тягар. Оленка метнулася до нього, слабо зойкнула. Між рядами огірків лежала горілиць мати Миколи. Полотняна сорочка на грудях була закривавлена, суха рука судорожно стискала сапу. А очі… ясні очі тихо всміхалися Оленці. Щось шепотіли вуста, печально здригаючись.

Оленка впала на коліна, цілувала її руки, ридала.