Читать «Хто ти?» онлайн - страница 69

Микола мовчав. Сидів непорушний, закляклий, все ще обнімаючи долонями живіт дружини, мов хотів захистити ненароджене дитя від жорстокої грядущої навали…

ПІСНЯ І СНАРЯД

— Як прізвище?

— Микола Горенко.

— Професія?

— Композитор. Працював у Зеленьках…

— Я знаю… Був на вашому концерті в районі. Здорово…

Воєнком підвів змучене обличчя, позіхнув, потер червоні від безсоння очі.

— Так що ж з вами робити? Направлю в тил. Там подумають, де вас використати… по спеціальності…

— Товаришу майор, — схвильовано сказав Микола. — Тепер не до пісні… Я прошу послати мене в діючу армію…

Воєнком сумно всміхнувся, помовчав. Підвівся з табуретки, підійшов до вікна. Там, на подвір’ї воєнкомату простяглася довга черга. Все добровольці. Юнаки і дівчата. Сколихнулась юнь, ніби єдина душа. Без страху, без сумніву йде в огонь…

Він зупинився біля Горенка, дружньо поклав руку на плече.

— Я розумію вас. Хай буде так. Все одно ви підете за велінням серця…

— Спасибі вам!

— Щасливо. Тільки в основному з вами я не згоден…

— В чому, товаришу майор? — здивувався Микола.

— Щодо пісні… В найстрашніші дні наш народ не покидав її. Згадайте історію. Так і тепер. Подумайте… Може, інколи пісня буде потрібніше від снарядів… Чуєте, Горенко?..

Заплакана мати збирала Миколу в дорогу. Втираючи сльози, говорила:

— Сон мені недобрий снився, синку… Проти Оленки нашої. Серце мені віщує погане… Ніби летять над Дніпром літаки німецькі. Так низько, повільно. І бачу я, що люди в них страшні, похмурі, якісь не наші. Вони визирають з віконець, заглядають в хати. Коли тут Оленка… стоїть у вінку, в білому платтячку. Літак зупиняється коло неї… Гульк — якийсь офіцер-німець з’явився поблизу. Ходить, паличкою торкається Оленки, сміється: «Який хороший дівчинка… і який поганий капелюх…» Це він так на вінок. Потім розгнівався і зірвав вінок з голови. А далі… пожежа, вибухи якісь…

— Що сон, — похмуро озвався дід Василь, ніби прокидаючись з важкої задуми. — Дійсність страшніша буде від кошмару. Допустили чорта, не задушили в зародку. Тепер він погуляє по світу…

Микола мовчав. Оленка теж не промовила й слова. Що можна було сказати? Руйнувалися мрії, невідомий ураган налетів, зім’яв нещадно найсвятіші помисли, плани. Широкі обрії думки впали, потьмяніли, звузилися до одного моменту.

Бути чи не бути? Рух зупинився, люди повисли над прірвою долі, завмерли в неймовірному напруженні…

Дід Василь обняв онука, поцілував у чоло. Дивився в темно-сірі очі, ніби хотів проникнути за них в невідому глибину, де пульсувала жива, невмируща думка. Тихо мовив:

— Щасти тобі, синку… Іди. Не оглядайся назад. Пам’ятай завжди дише одне — справжня людина вмирає в дорозі…

Мати благословила сина, припала до його грудей, заридала. Ніби віщувало материнське серце, що не побачить вона вже свого єдиного сина. Він гладив її сиве волосся, не втішав. Що можна було сказати матері? Кожне слово було б пустим, непотрібним, банальним. Він з болем дивився на її змучене, покарбоване життям обличчя, в її вицвілі, та все ж прекрасні очі, і почуття великої невимовної ніжності вирували в його душі.