Читать «Розбиваю громи» онлайн - страница 68

Дівчина схилилася перед Васею в жартівливому поклоні.

— Прошу. «Кушать подано!»

Він усміхнувся, кинув молоток, поклав сумочку з пробами біля рюкзака. І тут помітив випрані шкарпетки та сорочку. Люто кашлянувши, хрипким голосом сказав:

— Знаєш що? Я прошу тебе більше цього не робити! Я не маленький! І нічого лазити в чужі рюкзаки! Ясно!

Дівчина ображено засопіла, на її віях заблищали сльози. Вона терла їх кулачками, нібито захищаючись від їдучого диму. Стримуючи дріж у голосі, тихо мовила:

— Я хотіла як краще. По дружбі. А ти чмур невихований. Точно кажу! Більше не стану цього робити. Раз не хочеш — не буду! Сідай їсти, індик надутий!

11

Безліч ущелин, гір, потоків минули Вася з Зоєю. Двічі прилітав до них вертоліт, забирав зразки, привозив листи, продукти. Михайло повідомляв, що видужує, що нога зрослася, але ще не дозволяють ходити. Вітав Васю й Зою, бажав успіху, не лише геологічного. Хлопець вітання передав, а про побажання промовчав.

Минув місяць. Геологи наближались до Усть-Кокси, де Катунь зливалася з річкою Коксою і круто повертала праворуч. Там і кінчався запланований маршрут.

Стало холодно. В горах уже випадали сніги. На світанку мішки були всіяні ніжними кристалами інею. А вдень пригрівало сонце.

Одного разу пройшла гроза. Зоя й Вася знайшли затишок у скелі. Змучені, втомлені, вони поснули під шум сильного дощу. А Катунь клекотіла, повнилася водами, виступала з берегів. Геологи не відчували біди, аж доки люті хвилі не хлюпнули в їхню схованку. Рюкзаки, що стояли біля входу, попливли за водою. Зоя закричала, кинулася за ними. Вася перехопив її, стримав.

— Збожеволіла! — цокочучи зубами, сказав він. — Потягне хвиля, не вискочиш!

— Там же продукти, зразки, записи! — бідкалася Зоя.

— Тільки за останній тиждень, — сказав Вася. — А продукти — плювати! Жалко рації! Вертоліт лише через десять днів буде…

— Що ж діяти? — сумно запитала Зоя. — Скільки ще йти до Кокси?

— Днів три-чотири. Якби стежка — можна б швидше.

— Без їжі не пройдеш, — сказала Зоя.

— Зробимо пліт…

— А що — можна?

— Спробуємо, — сказав Вася. — Сокира осталась. Шпагат є. Ось у мішку. Чотири стовбури зв’яжу — і можна плисти. Як у Карпатах бокораші. Бачила?

— На фото.

— А я в житті бачив.

— А як переверне?

— Не переверне. Завернемо до берега, коли побачимо поріг. Та й нема порогів на цьому відрізку. Ну, я пішов. А ти, як хочеш, іди в кедрач, збирай горіхи…

Повінь трохи спала, але Катунь була каламутна, грізна. Низько над горами пливли сірі холодні хмари. Вася взяв сокиру, вийшов на берег, почав оглядати ялини. Кілька струнких дерев росло над спокійною затокою. Хлопець вирішив, що тут будувати пліт найкраще — не потягне за водою.

Він почав рубати, розраховуючи, щоб ялини впали у воду. Минав час. З нього вийшло сто потів, поки він звалив чотири стовбури. А ще треба було обчухрати віття. З берега цього не зробиш. Вася зняв черевики, штани, лишився в трусах. Спробував ногою воду. Холодно!