Читать «Розбиваю громи» онлайн - страница 41

— Ну?

— Чисто, — сказав Юра.

— Як хлопчик?

— Трохи підкачав. Ну, нічого. Іспит витримав.

Шеф, а за ним водій внесли кілька клунків, чемодани. Міра жадібно кинулася до них. Вася стояв збоку, задихався від лавини прозріння. Похололи руки, ноги слабли, підгиналися, а в свідомості колихалися страшні, жахливі думки. Він потрапив до злочинців. Його ганебно обплутали, обманули. Розіграли комедію.

З чемоданів вивалились на підлогу дорогі сукні, костюми, відрізи.

Заблищали дорогоцінності, забіліли мармурові статуетки.

— Добра риба, — раділа Міра. — Потім розберемось. А тепер — по рюмашечці. Вася! Прошу. Заслужив. Еге, ти, я бачу, розклеївся? Зрозуміло. Твої ідеали розтоптані. Пробач, інакше не можна було. Тактика і стратегія.

Вона була одверта в цинізмі. І тепер все в ній змінилося. Очі, постава, руки. Жадібні пальці з кривавими нігтями, гострі зіниці холодних очей. Як він міг раніше не помітити цього?

Міра подала хлопцеві чарку, налила коньяку.

— Пий.

Він, нарешті, здобувся на слово:

— Але ж це… злочин?

— Що злочин? — поцікавився Юра, розглядаючи рідину на світло.

— Ви обдурили мене, — ледве розтулюючи вуста, шепотів Вася. — Ви не… розвідники… Ви злодії…

Шеф нахмурився.

Шрам у нього на щоці потемнів.

— Затям собі, — сказав він загрозливо, — що ми не дамо тобі пащекувати. Тут не загальні збори.

— Спокійно, — ласкаво мовив Юра. — Спокійно. Я з ним побесідую. Проведу політичну підготовку. Похрюкаємо, хлопчику?

Васю аж заканудило від його тону. В грудях вирувала злість, розпач, зневага до себе, ненависть до цих негідників. Він ковтнув коньяк, кинув чарку на підлогу. Брязнуло скло.

— Що це за комедія? — насторожився шеф.

— А ось піду… і все розповім…

— Кому? Куди? — прошипів Юра, наближаючись до Васі.

— Знаєте самі — куди! — зухвало крикнув Вася.

Юра висмикнув з кишені ніж, клацнув ним, спрямував на Васю блакитне лезо. Вусики над губами хижо здригнулися.

— Цц! І нема. Пусто. Планета Земля позбавиться від одного свого дуже активного жителя. Не дурій, ідіотику! Коли вже доля привела тебе до нас — шануйся. А то… Теж мені — психолог! Ну?

Міра прикрила долонею лезо ножа, взяла Васю за плечі, підвела до дивана, посадила. Погладила його по голові.

Васі хотілося плакати.

— Не треба лякати хлопчика, — строго сказала Міра. — Як можна — одразу з ножами. Ніби тут розбійники живуть. Фе, негарно! Від романтики одразу до криміналу. Ай-яяй.

Вона заглянула у Васине обличчя, вкрадливо мовила:

— Незвично для тебе. Але ж ти хотів незвичайного? Традиції всякі, звичка, забобони суспільства породили в тебе настороженість… Ну да, саме настороженість до такого… мм… ремесла… я б сказала, творчості.

— Крадіжка — творчість, — гірко сказав Вася. — Дуже глибока логіка. Мені тепер гидко самого себе. Що я скажу батьку, матері? Як дивитимуся в очі товаришам?

— А не треба нікому нічого говорити, — ласкаво співала Міра. — Навіщо ж говорити? По-перше, неприємності будуть батечку. Знімуть його. По-друге, і тебе не обмине лихо. Посадять. А ми — теж не лишимо в спокої. Збагнув? У нас строгий закон. Вибирай. Будь з нами. Виведемо в люди. Артистом станеш. Нам потрібні талановиті, освічені люди. Це — велика майстерність, хлопчику.