Читать «Чорний обеліск» онлайн - страница 223

Що це? Газетне повідомлення про чергову провокацію націстів, які розгулялися нині на всій території Федеративної Республіки Німеччини? Ні, цього разу — один з епізодів роману Еріха Марії Ремарка «Чорний обеліск». Дія книги розгортається у 1923—24 рр., тобто у ті часи, коли багато німців ще вірили, що одна світова війна — достатній урок для одного покоління.

Але як скидається життя перших років Веймарської республіки на західнонімецьку дійсність 50-х років. Цю подібність помітив сам письменник. Власне, з тяжких роздумів і песимістичних висновків, на які наштовхували Ремарка такі історичні аналогії, і народилася ідея «Чорного обеліска» — твору, часом надривного, похмуро-гротескного, але разом з тим різко викривального і — що не менш важливо — сповненого бентежних пошуків, поривань до переосмислення і переоцінки пройденого шляху.

Залишаючись громадянином США, Ремарк, проте, з 1954 р постійно живе в Європі, в Швейцарії, у своїй старій віллі поблизу Лаго-Маджіоре, яку він купив ще 1932 р., коли захворів на туберкульоз і йому так необхідне було прозоре й свіже повітря високогірних курортів. Але багато часу проводить тепер письменник на своїй батьківщині, у Федеративній Республіці Німеччини, допитливо й жадібно спостерігаючи життя країни. Востаннє він був у Німеччині понад двадцять років тому. Старі друзі або вмерли (і як мало з них природною смертю!), або змінились до невпізнання: з ними важко знайти спільну мову. Про ті нескінченно довгі дванадцять років, коли туї правили люди у коричневих сорочках і чорних мундирах, коли тут влаштовувались моторошні факельні процесії й гриміли військові оркестри, а потім споруджувалися плахи, сипалися бомби й палали, задихались в руїнах будинків жінки й діти, — про все це він знає тільки з книг, газет, розповідей очевидців Але ні, він пізнає ці дні і в панорамі міських руїн, і в попелі на душах людей. Він вже не молодий; у нього великий життєвий досвід, багатий запас спогадів, який дозволяє порівнювати, аналізувати, підсумовувати. Він добре пам’ятає, як це булр тоді, — в 1918, 20, 22; він написав про це книжки, що принесли йому світову славу. Вони — двадцятирічні юнаки, з обпаленими, постарілими серцями поверталися тоді з полів Фландрії й Польщі, з-під Вердена і з-під Риги. Стомленою ходою переможених йшли вони по землі, так рясно і так безглуздо политій їхньою кров’ю, повз колючий дріт, на якому висіли клапті їх шинелей, повз хрести, під якими гнили останки їх товаришів. Вони несли в собі невиразну, але гостру ненависть до війни й ниючий біль розбитих надій і запльованих ідеалів. І вони прийшли в світ, який здався їм ще страшнішим, ніж війна, бо вони тепер краще навчилися відрізняти його брехливість і підлість, але так і не зрозуміли їх причин. Цей світ скиґлив про зрадництво, що відібрало у нього перемогу, про жорстокість і несправедливість переможців, в той же час поволі готуючись до реваншу, до нового «розбігу». Цей світ проголошував пишні і сльозливі промови на могилах ним же вбитих юнаків, але з холодною байдужістю відштовхував тих, хто залишився живий. Вони бачили все це: були свідками того, як соціал-демократ Носке розстріляв німецьку революцію, як створювався Чорний рейхсвер, а потім і нацистські СА, як рурські магнати з допомогою своїх недавніх «смертельних ворогів» з Парижа, Нью-Йорка і Лондона починали відроджувати воєнну промисловість. Вони бачили все це, але не бажали усвідомлювати розмірів небезпеки. їм здавалося, що вони все одно безповоротно загинули, що страшніше минулого, яке й досі ще жило у нічних кошмарах, нічого бути не може. Вони хизувалися своїм удаваним цинізмом (нехай все йде до біса! яке мені діло до цього?), заколисували себе культом ефемерного «фронтового товаришування», тішилися безглуздістю свого «жертовного подвигу», трагізмом своє! «солдатської доблесті» і не заважали своїм ворогам кроїти нові мундири для них і для тих, хто прийшов у світ після них…