Читать «Чорний обеліск» онлайн - страница 208

— Боягузи хочуть покликати поліцію! — кричить якийсь білявий шмаркач в окулярах і пробує наздогнати Лізу.

Віллі підставляє ногу, і білявий падає. В ту ж мить вся зграя кидається на нас.

Нас п'ятеро, не рахуючи Різенфельда. Власне, тільки четверо з половиною. Половина — це Герман Лоц, наш фронтовий товариш, у якого ліву руку ампутовано по саме плече. Він разом із ще одним фронтовим товаришем, низеньким Келером, приєднався до нас у «Кафе-Централь».

— Гляди, Германе, аби вони тебе не збили з ніг! — гукаю я. — Тримайся всередині! А ти, Келере, якщо опинишся на землі, хапай їх зубами!

— Прикривайте тил! — наказує Георг.

Наказ правильний, однак у цю мить нас прикривають великі вітрини будинку мод Макса Кляйна. Патріотична Німеччина атакує нас, а хто ж хоче, щоб його втиснули у вітрину? Поріжеш склом спину, та ще й збитки будеш платити. А їх стягли б саме з нас, якби застукали біля розбитої вітрини. І втекти ми не змогли б.

Поки що ми тримаємось купи. Вітрини трохи освітлені, і нам добре видно своїх ворогів. Я впізнаю одного із старших: це тип із компанії, з якою ми вже мали сутичку в «Кафе-Централь». За давнім правилом — в першу чергу усунути ватажків, — я гукаю йому:

— Чого ж ти не нападаєш, полохливе клаповухе гузно?

Але вожак і це думає сам нападати. Натомість він наказує своїй гвардії:

— Тягніть його сюди!

Троє молодчиків кидаються на нас. Одного Віллі валить на землю, тріснувши кулаком по голові. В другого виявився гумовий кийок, і він б'є мене по руці. Я ж не можу дістати його. Віллі бачить це, кидається вперед і заламує йому руку. Кийок летить додолу. Віллі хоче підняти його, але падає сам на землю, збитий з ніг напасниками.

— Хапай кийок, Келере! — кричу я.

Келер кидається в купу тіл, де орудує кулаками Віллі в світло-сірому костюмі.

Наш бойовий порядок прорвано. Я дістаю добрячого стусана і падаю прямо на вітрину. Вона бряжчить, але, на щастя, залишається ціла. Над нами відчиняються вікна, а ззаду, з глибини вітрин, на нас дивляться елегантно вдяг-мені манекени Макса Кляйна. Вони непорушно стоять у наймодніших зимових пальтах, наче німа подоба жінок древніх германців, котрі надихали бійців на подвиг перед укріпленим возами табором.

Якийсь довготелесий прищавий хлопець схопив мене за горлянку і притиснув до себе, ніби хоче поцілувати. Від нього тхне оселедцем і пивом. Ліва рука в мене не діє після удару гумовим кийком. Великим пальцем правої руки я пробую ткнути йому в око, але він не дає мені цього зробити, щільно тулячись головою до моєї щоки. Ми стоїмо, наче пара протиприродних коханців. Ногою я теж не можу його вдарити, бо стою надто близько до нього. Він сковує всі мої рухи. І ось саме в ту мить, коли я, задихаючись, збираюся впасти додолу і з останніх сил потягнути противника за собою, з прищавої голови, як з купи гною, зненацька виростає квітуча герань. В очах мого ворога з’являється спантеличений вираз, пальці на моєму горлі розтуляються, навколо нас сиплються черепки. Я пірнаю вниз, звільняюся з його обіймів, знову випростовуюсь і головою влучаю йому в підборіддя. Прищавий повільно опускається на коліна. На мій подив, коріння герані, яку хтось кинув згори, так обплело голову прищавого германця, що він вклякає, заквітчаний. Він дуже скидається на своїх предків, котрі прикрашали голови бичачими рогами. На його плечах, як шматки розбитого шолома, лежать два зелені майолікові черепки.