Читать «Чорний обеліск» онлайн - страница 207
Еріх Марія Ремарк
Пляшка порожня. Я шпурляю її, скільки маю сили, і вона глухо падає на м’яке зоране поле. Я підводжусь. Я випив досить і якраз готовий для «Червоного млина».
Різенфельд дає там сьогодні прощальний вечір і вечір рятівників життя. Запрошені Георг, Ліза, а також я. Мені ще треба де з ким попрощатися, а крім того, ми всі разом відсвяткуємо ще одні проводи — проводи інфляції.
Пізно вночі ми, наче п’яна похоронна процесія, повільно йдемо центральною вулицею. Де-не-де блимають ліхтарі. Ми хоронили, дещо передчасно, старий рік. До нас приєдналися Віллі й Рене де ля Тур. Віллі й Різенфельд палко засперечалися. Різенфельд присягається, що інфляції настав кінець і що буде введено житню марку, а Віллі заявляє, що в такому разі він збанкрутує, і вже тому Різенфельдові слова не повинні справдитись. Почувши це, Рене де ля Тур стає дуже мовчазною.
Здалеку в темряві ми помічаємо ще одну процесію. Вона рухається нам назустріч.
— Георгу, — кажу я, — хай дами трохи відстануть. Тут пахне бійкою.
— Безперечно.
Ми саме підходимо до Нового ринку.
— Як тільки побачиш, що на нас нападають, одразу ж біжи в кафе Маца, — напучує Георг Лізу. — Знайди там Союз співаків Бодо Ледергозе і скажи, що нам треба їхньої допомоги. — Він обертається до Різенфельда. — А вам краще вдати, ніби ви не з нашої компанії.
— Ти теж тікай, Рене, — каже Віллі.— Тримайся далі від поля бою.
Зустрічні вже біля нас. Всі вони в чоботях — омріяних чоботях німецьких патріотів, і всім їм, крім двох, десь по вісімнадцять-двадцять років. Але зате їх удвічі більше за нас.
Ми проходимо повз них.
— Отого рудого собаку ми знаємо! — кричить раптом хтось.
Чуприна Віллі полум'яніє навіть у темряві.
— І лисого! — вигукує інший, показуючи на Георга. — Бий їх!
— Біжи, Лізо! — каже Георг.
Ліза кидається бігти, тільки підбори її мелькають.