Читать «Чорний обеліск» онлайн - страница 202

Еріх Марія Ремарк

— А що якби ви спробували вживати одеколон? — питаю я.

— Теж не можна. Інші вважатимуть, що в мене протиприродні нахили. Ви не знаєте, які в нас у різниці людці!

— А може, вам краще поміняти професію?

— Я нічого іншого не вмію робити, — похмуро каже Вацек.

— Спробуйте торгувати кіньми, — раджу я. — Це майже те саме, що різати їх.

Вацек тільки рукою махає. Якусь мить ми сидимо мовчки. Яке мені до цього діло? думаю я. І як йому можна допомогти? Ліза любить «Червоний млин». Вона не так закохана в Георга, як хоче здихатись свого різника.

— Треба стати джентльменом, — кажу я нарешті.— Ви добре заробляєте?

— Непогано.

— Тоді ви ще маєте можливість завоювати любов своєї жінки. Ходіть через день у лазню і придбайте нове вбрання, у яке б ви могли переодягатися вдома. Кілька сорочок, одну-дві краватки. Можете ви купити це?

Вацек обмірковує мою пораду.

— Ви вважаєте, що це допоможе?

Я згадую, як мене оцінювала поглядом фрау Терговен.

— У новому костюмі краще себе почуваєш, — кажу. — Недавно я відчув це на собі.

— Справді?

— Справді.

Вацек зацікавлено дивиться на мене.

— Але ж ви бездоганно одягнені.

— Як на чию думку. На вашу — бездоганно, а на думку інших людей — ні. Я це помітив.

— Та невже? Давно?

— Сьогодні.

Вацек роззявляє рота.

— От тобі й на! То ми з вами майже брати! Диво та й годі!

— Я десь читав, що всі люди брати. А коли подивишся, що діється на світі, то стає дивніше.

— І ми ледве не повбивали один одного, — радісно каже Вацек.

— Брати часто це роблять.

Вацек підводиться.

— Завтра я йду в лазню. — Він обмацує ліве око. — Власне кажучи, я хотів уже замовити собі форму штурмовика, їх саме почали шити в Мюнхені.

— Гарно пошитий двобортний темно-сірий костюм кращий. У вашої форми немає майбутнього.

— Щиро дякую, — каже Вацек. — Але я, мабуть, замовлю і костюм і форму. І не сердься на мене, камраде, що я хотів тебе заколоти. Завтра я пришлю тобі за це добрячий шматок першокласної кінської ковбаси.

ХХІV

— Рогоносець, — мовить Георг, — це все одно, що їстівна домашня тварина, скажімо, півень чи кролик. Ти з задоволенням ласуєш ним, коли не знав його живим. Якщо ж ти ріс і грався з ним, годував і доглядав його, то треба бути дуже черствою людиною, щоб приготувати собі з нього печеню. Тому ніколи не слід знати рогоносців особисто.

Я мовчки показую на стіл. Там між взірцями каменів лежить червона кінська ковбаса — подарунок Вацека, залишений ним уранці для мене.

— Ти їстимеш її? — питає Георг.

— Звичайно. У Франції я їв ще гіршу. Але ти не викручуйся! Ось на столі лежить Вацеків подарунок. І я стою перед дилемою.

— Тільки через свою любов до драматичних ситуацій.

— Гаразд, — кажу я. — Не заперечую. Але так чи інакше, я врятував тобі життя. Стара Конерсман стежитиме й далі. Чи варто тобі ризикувати?

Георг дістає з шухляди бразільську сигару.

— Вацек тепер вважає тебе своїм братом, — каже він. — Тебе не мучить сумління?

— Ні. Він до того ж ще й наці, а це ліквідує таке однобічне братерство. Але припустимо, що він мій брат.

— Вацек і мій брат, — заявляє Георг, пускаючи білу хмарку диму в обличчя святої Катерини з пофарбованого гіпсу. — Ліза обдурює мене так само, як і його.