Читать «Чорний обеліск» онлайн - страница 201

— Про це вона казала, але…

Ніж опускається. Я беру Гердину фотокартку і виходжу з-за обеліска.

— Ось так, — кажу я. — Тепер вам можна колоти мене, скільки заманеться. А можна й поговорити як слід. Чого ви хочете? Зарізати невинного?

— Ні, цього я не хочу, — помовчавши, відповідає Вацек. — Але ж…

Виявляється, що його нацькувала на мене вдова Конерсман. Те, що в цьому будинку вона вважає тільки мене здатним на таке, трохи тішить моє самолюбство.

— Чоловіче добрий, — кажу я. — Якби ви знали, чим у мене забита голова, то не підозрівали б мене! До того ж погляньте на цю фігуру. Нічого не помічаєте?

Вацек втуплює очі в Гердину фотокартку. На ній стоїть напис: «Коханому Людвігові від Герди». Що він може там ще помітити своїм одним оком?

— Така сама постава, як у вашої жінки, — кажу я. — До речі, чи немає в неї широкого, як накидка, пальта іржаво-червоного кольору?

— Є,— відповідає Вацек, знову трохи насторожуючись. — Звичайно, є. А що?

— Моя дама теж має таке пальто. Їх можна купити якого завгодно розміру у Макса Кляйна на центральній вулиці. На них саме зараз мода. Ну, стара Конерсман підсліпувата. От вам і розгадка.

У старої Конерсман очі, як у яструба, але чому тільки не повірить рогоносець, коли він хоче повірити!

— Вона просто переплутала їх, — веду я далі.— Ця дама справді приходила до мене кілька разів. Має вона на це право чи ні?

Я полегшую Вацекові завдання. Йому треба тільки сказати «так» або «ні». Навіть досить кивнути головою.

— Отож-бо, — кажу я. — І за це людину мало не заколюють уночі.

Вацек втомлено опускається на східці.

— Камраде, мені від тебе теж добре перепало. Ось, глянь.

— Око ціле.

Вацек мацає загуслу чорну кров.

— Якщо ви й далі будете викидати такі коники, то скоро попадете на каторгу, — кажу я.

— Що мені робити? Така в мене вдача.

— Заколіть себе, коли вже вам так кортить когось колоти. Це врятує вас від багатьох неприємностей.

— Часом мені й хочеться таке зробити! Камраде, що діяти? Я до божевілля кохаю свою жінку, а вона мене терпіти не може.

Його слова зворушують мене. Я втомлено опускаюсь на східці побіч нього.

— Це все через мою роботу, — з відчаєм каже Вацек. — Вона ненавидить запах крові, камраде. Однак, коли весь час ріжеш коней, то й пахнеш кров'ю.

— А хіба у вас немає іншого костюма? Щоб переодягатись, коли ви йдете з різниці?

— Це неможливо. Інші різники подумають, що я хочу здаватись кращим за них. Та Й запах все одно залишиться. Він страшенно стійкий.

— А якщо митися після роботи?

— Митися? — питає Вацек. — Де? У міській лазні? Вона ж зачинена, коли я о шостій годині ранку повертаюся з різниці.

— А в різниці немає душу?

Вацек хитає головою.

— Тільки шланг, щоб змивати долівку. А митися під шлангом уже надто холодно.

Я погоджуюсь. Крижана вода в листопаді — не дуже приємна річ. От, коли б Вацек був Карлом Брілем, тоді в нього не було б такого клопоту. Карл узимку прорубує кригу на річці і плаває в ополонці разом із своїми товаришами по клубу.