Читать «Чорний обеліск» онлайн - страница 195

Вона зиркає на мене.

— Ізабело, — кажу я.

Вона знову зиркає на мене, наморщивши лоба.

— Прошу?

Я не відразу можу збагнути, в чім річ. Мені здається, що їй треба нагадати про все.

— Ізабело, — повторюю я. — Ти не впізнаєш мене? Я ж Рудольф.

— Рудольф? — перепитує вона. — Ви сказали Рудольф?

Я вражено дивлюсь на неї.

— Ми з вами часто розмовляли, — кажу я нарешті.

Вона киває.

— Так, я тут довго була. Я багато що забула, пробачте. Ви теж давно тут?

— Я? Я ніколи не був тут, нагорі. Я тільки грав на органі. А потім…

— Он як, на органі,— ввічливо каже Женев'єва Терговен. — У церкві. Так, я пригадую. Даруйте, що мені це не відразу спало на думку. Ви чудово грали. Щиро дякую.

Я стою, мов пень, і не можу збагнути, чому не йду звідси. Женев'єва, певно, теж не розуміє цього.

— Пробачте, — каже вона. — Мені ще треба багато що зробити; я скоро їду.

— Скоро їдете?

— Еге ж, — здивовано відповідає вона.

— І ви ні про що не пам'ятаєте? Навіть про назви, які вночі зникають, і про квіти, які вміють говорити?

Ізабела, нічого не розуміючи, стискає плечима. Потім посміхається:

— А, це вірші. Я завжди любила вірші. Але їх так багато! Усіх не запам'ятаєш.

Я складаю зброю. Сталося так, як я й передчував. Вона видужала, і я вислизнув з її рук, як газета з рук сплячої селянки. Вона нічого більше не пам'ятає. Вона ніби прокинулась після наркозу. Ті місяці, які вона провела тут, у лікарні, зникли з її пам'яті. Вона все забула. Вона тепер — Женев'єва Терговен і більше не знає, хто така Ізабела. Вона не прикидається, я бачу це. Я боявся, що втрачу її, бо вона походить з інших верств і повернеться до них. А втратив її гірше — грунтовніше і безнадійніше. Вона вмерла. Вона ще живе й дихає, вона така сама вродлива, як і була, але в ту мить, коли скінчилась хвороба, вона вмерла, втонула назавжди. Ізабела, з її крилатим, квітучим серцем, втонула в Женев'єві Терговен — добре вихованій дівчині з вищого кола, котра, мабуть, колись вигідно вийде заміж і навіть буде доброю матір'ю.

— Мені треба йти, — каже вона. — Ще раз дякую вам за гру на органі.

— Ну? — питає Верніке. — Що ви скажете про це?

— Про що?

— Не вдавайте з себе дурника. Про фрейлейн Терговен. Не будете ж ви заперечувати, що за три тижні, відколи ви її не бачили, вона стала зовсім іншою. Цілковитий успіх!

— І це ви називаєте успіхом?

— А як же інакше? Вона повертається назад до життя, з нею тепер уже все гаразд, те, що було, розвіялось, як поганий сон. Вона знову стала людиною. Чого ви ще хочете? Ви ж бачили її. Ну?

— От я теж кажу: ну?

Сестра з червоним селянським обличчям приносить пляшку вина й чарки.

— Чи ми ще матимемо щастя бачити його преподобіє вікарія Бодендіка? — питаю я. — Я не знаю, чи фрейлейн Терговен католичка, однак гадаю, що це так, бо вона ж з Ельзасу. Тому його преподобіє теж буде страшенно радий, що вам пощастило виловити з хаосу овечку для його отари!