Читать «Чорний обеліск» онлайн - страница 193

— Я хотіла тобі сама сказати про це, — мовить Герда.

— Ти хотіла сказати, що між нами все скінчено?

Герда киває.

— Моя гра чесна. Едуард єдиний запропонував мені щось реальне, — місце, і я знаю, що це таке. Я не хочу обдурювати його.

— Чому ж… — починаю я і замовкаю.

— Ти хочеш спитати, чому я сьогодні ще спала з тобою? — каже Герда. — А ти не знаєш, що всі мандрівні артисти сентиментальні? — Вона раптом сміється. — Прощання з юністю. Сідай до столу, зрази готові.

Герда ставить на стіл тарілки. Я дивлюсь на неї, і мені раптом стає сумно.

— Ну, що поробляє твоє велике, небесне кохання? — питає вона.

— Нічого, Гердо. Нічого.

Вона накладає в тарілки їжу.

— Коли ти знову знайдеш собі якусь дівчину, не розповідай їй про свої інші зальоти. Розумієш?

— Так, — відповідаю я. — Пробач мені, Гердо.

— Ради бога, не патякай, а їж!

Я дивлюсь на Герду. Вона їсть спокійно, діловито, обличчя в неї ясне й рішуче, вона з дитинства звикла бути незалежною, вона знає своє життя і задовольнилася ним. Герда має все, чого бракує мені: я хотів би кохати її, хотів би, щоб життя було ясне й зрозуміле, хотів би знати про нього все, що треба, — не занадто, але вже напевне.

— Бачиш, мені не треба багато, — каже Герда. — Я виросла під палицею, а потім утекла з дому. Тепер мені остогидла моя професія, і я хочу десь осісти. Едуард — не найгірше з того, що я можу мати.

— Він марнославний і скупий, — заявляю я і відразу ж починаю сердитись на себе, що сказав таке.

— Це краще, ніж неохайний і марнотратний, коли хочеш одружитися з кимось.

— Ви хочете одружитися? — вражено питаю я. — Ти справді віриш йому? Він використає тебе, а потім одружиться з дочкою якогось власника готелю, що має гроші.

— Він нічого мені не обіцяв. Я просто підписала з ним на три роки контракт. Працюватиму в барі. За три роки він помітить, що не зможе обійтись без мене.

— Ти стала іншою, — кажу я.

— Ох, яка ж ти вівця! Просто мені треба було щось вирішити.

— Скоро ти разом з Едуардом лаятимеш нас, бо ми ще й досі маємо оті нічого не варті талони.

— Скільки їх ще у вас?

— На півтора місяця.

Герда сміється.

— Я не лаятиму. До того ж, у свій час ви за них заплатили.

— Це була наша єдина вдала операція.

Герда приймає з столу тарілки. Я дивлюсь на неї й кажу:

— Я віддам абонементи Георгові. А сам більше не ходитиму до «Валгали».

Герда обертається. Вона сміється, але очі в неї не сміються.

— Чому не ходитимеш? — питає вона.

— Не знаю. Так мені здається. А втім, може, й ходитиму.

— Звичайно, ходитимеш! Чому б ти мав не ходити?

— Еге ж, чому? — сумно кажу я.

Знизу долинають приглушені звуки електричного піаніно. Я встаю й підходжу до вікна.

— Як швидко минув цей рік, — кажу.

— Еге ж, — погоджується Герда і прихиляється до мене. — Так завжди буває. Сподобається людині хтось і обов'язково виявиться, що він такий, як ти, — такий, що не пасує їй. — Вона відштовхує мене від себе. — Ну, а тепер іди до свого небесного кохання. Що ти розумієш у жінках!