Читать «Ментальність орди» онлайн - страница 54

Ось таку цивілізацію принесено в Сибір. І хоч застрелься - став пам'ятники великому завойовнику по всіх сибірських пло­щах. Та хіба ж сама отака невмируща цивілізація і не є нетлін­ним пам'ятником цьому трудівнику меча і тисячам інших дрібних і великих мечоносців?!

С. Соловйов пише, що, кличучи до себе князів, древні племе­на зваблювали їх як розмірами землі, так і її багатством. І ствер­джує, що то була «обширная девственная страна, ожидавшая на­селения, ожидавшая истории». Здається, я більш-менш докладно проаналізував, чи й справді ця земля на північ, на схід і на пів­день була така «девственная», а чи там жили «дикуни» й «тубіль­ці», і як то вони справді очікували чужого «народонаселення», і в який спосіб агресивні чужаки скористалися як розмірами за­войованої землі, так і загарбаними багатствами, так і життям та історією самих «дикунів» і «тубільців». Вони чекали історії - тільки, виявляється, не своєї! І сьогодні, оглядаючись назад, ми бачимо, якої дочекалися історії. С. Соловйов пише, що «страна не лишилась характера страны колонизирующейся». На жаль, процес колонізації не завершився й сьогодні, ми є його свідками, неспроста ж у російській військовій доктрині, сповідуваній пре­зидентом Б. Єльциним, говориться про споконвічні інтереси Роси, які поширюються на всю територію колишнього Радян­ського Союзу, отже, і на Україну, тобто всіма знана казочка про білого бичка - це і є національний гімн «старшого брата».

VIII. Ці рядки супермонументальної поезії належать поетові Бенедиктову:

Через Алтай,

Бросив локоть на Китай,

Темя вспрыснув океаном,

В Балт ребром,

Плечом в Алтай,

В полюс лбом.

Пятой к Балканам,

Мощный тянется гигант.

А від занепокоєного О. Солженіцина не так давно довідалися, де в цього гіганта міститься й «подбрюшье».

У нас уже забуто літератора-публіциста М. Шелгунова, а ко­лись він був популярний - у минулому столітті. Коли гігант не просто лежав, бо просто лежати — це не для такого гіганта, а справді «тянулся». Куди ж тягнувся? Ще одне з наївних моїх риторичних запитань. Потягнувся — відомо куди! М. Шелгунов просто захлинається від захвату могутнім гігантом, котрий усе тяг­неться й тягнеться — і це ж самозрозуміло, це в порядку речей, — забираючи повсюдно все, що тільки можна забрати, і останнім часом, мовляв, «не без некоторого упования гигант стал кидать свои взоры и за пределы Черного моря».