Читать «Ментальність орди» онлайн - страница 136

Євген Гуцало

XII. Вам не забулося ім'я П. Кропоткіна, — це ім'я колись так гриміло! Беру до рук його «Речи бунтовщика», видання 1906 року, С.-Петербург. Навмання розгортаю — ось що він пише про дер­жаву: «...содержит целую армию чиновников, пауков-взяточни­ков, смотрящих на мир сквозь грязные стекла своих канцелярий, теряющих здравый смысл среди бесконечной путаницы канце­лярских бумаг. Это — шайка, имеющая одну религию — рели­гию медного гроша, одну заботу — скорее примкнуть к той пар­тии, будь она черная, лиловая или белая, которые гарантируют максимум оклада при минимуме работы».

Самодурство чиновників не знало меж, і, звичайно, це було самодурство в ім'я «величия России». Скажімо, у 1848 — 1849 роках Захід спізнав усілякі рухи та заворушення, зовсім чужі «імперії зла», що нагадувала відомий крижаний дім, і вже в березні 1848 року заборонено відпускати у відрядження за кордон тих осіб, які працювали в міністерстві народної освіти: аби не при­везли європейської зарази! Обмежено виписувалися з-за кордо­ну без цензури книги і періодичні видання. Припинено викла­дання права європейських держав. Вилучено філософію з уні­верситетського викладання, і князь Ширінський-Шахматов, який став міністром освіти, пояснював мету вилучення так: «огражде­ние от мудрований новейших философских систем». Чи не нага­дує це все наше життя-буття за «залізною завісою» упродовж правління всіх генсеків, коли ми були надійно відгороджені від «мудрований», а охочих «помудровать», себто любомудрів-дисидентів, запроторювано до психушок чи до таборів?! З 1850 року викладачі перед початком курсу повинні були пред'являти точні програми викладання з переліком творів, якими користувати­муться, «чтобы в содержании программы не укрылось ничего, несогласного с учением православной церкви или с образом прав­ления и духом государственных учреждений». У цьому драконів­ському наказі, скажімо, замість учення православної церкви на­писати учення марксизму-ленінізму, а замість духу державних закладів написати радянська влада й комунізм — і ми один до одного побачимо одну й ту саму машину терору й нищення будь- яких проявів вільної думки в ім'я самодержавства, тобто саме такого, а не якогось іншого «величия России».

Росія була країною рабів, а ми сьогодні — раби рабів.

Літератор князь П. Вяземський писав літератору декабристу М. Тургеневу у 1818 році з Варшави: «...мы на все смотрим, ни во что не всматриваемся. Черт знает, чем мы заняты! Нам все как будто недосужно. Поглядишь на нас, подумаешь, что мы думаем думу: ничего не бывало. На нас от рождения нашел убийствен­ный столбняк: ни век Екатерины, со всею уродливостью своею, век, много обещавший, ни 1812 год — ничто не могло нас расше­велить. Пошатнуло немного, а тут опять эта проклятая медузина голова, то есть невежество гражданское и политическое окаменило то, что начинало согреваться чувством».

П. Чаадаев у «Автобиографическом введении» (1878) писав: «Гоголь, хотя и малорос, то есть человек осторожный и себе на уме, бывал подчас чистокровный великорос, то есть кидался в крайности... Мы любим напролом и наудалую. Запой русскому человеку есть не только физическая болезнь, она и нравствен­ная. Мы почти все делаем запоем, и дурное, и хорошее. Проспав­шись и отрезвившись, мы не отвечаем за сказанное и сделанное нами в припадке своем».