Читать «Ментальність орди» онлайн - страница 133

в «Русской старине», 1880 рік, червень, надруковано записки І. Селіванова, а в цих записках ідеться, скажімо, про край Пен­зенський. Автор сам не вірить, що там діялось у 1830-1840 pp. Станові пристави, ісправники були просто на жалуванні у злодіїв, особливо конокрадів. Тому-то І. Селіванов вважає себе цілком правим, коли в одній зі статей своєї книги «Конокрадство в Росії» пише, що для знищення чи зменшення конокрадства треба насамперед знищити комісарів, настановлених власне для зни­щення конокрадства, точно так само треба знищити чи значно зменшити число лісних чиновників, створених для зберігання лісів, якщо справді хочуть зберегти ці ліси. Чи можна, наприклад, повірити, що один становий пристав (пристави тоді проводили слідство), розшукуючи вкрадених коней, почав їх шукати в скри­ні у попа й знайшов — не коней, звичайно, а 800 рублів, які й конфіскував, розуміється, на свою користь.

Чи розказане не є зліпком з нинішньої дійсності? Зліпок. Ті са­місінькі чиновники, ті самісінькі злодійство, грабіжництво, без­законня, безкарність. Ось хіба що коней не крадуть, бо так догосподарювалися, що коні перевелися.

Але замість коней — нафта, цінні метали, особливо страте­гічні — плутоній, цезій, уран та ін. Хто краде? Звісно, ті, хто зобов'язаний їх оберігати.

С. Говорухін: «Какую Россию мы потеряли?»

Та схаменіться, патріоти-вболівальники, бо ні в Росії ви її не загубили, ні ми тут, в Україні, її ще не загубили, вона була й за­лишилася такою самісінькою на так званому новому історичному витку, який так нагадує усі її попередні витки, які комусь хо­четься в сув'язі бачити спіраллю, тобто — розвитком, але вкотре можна нагадати у зв'язку з таким розвитком слова О. Герцена: «...опускались руки, и мы останавливались, исполненные ужаса и печали, перед уродливым, капризным сфинксом русского разви­тия». Таки невмирущий сфінкс — вигляньте лише через вік­но надвір: «Какое, милые, у нас тысячелетье на дворе?» (Б. Пас­тернак). І знову викликаємо для порятунку тіні монархів — хай то Микола І з флейтою, хай то Микола II... або хай то буде свіжокоронований монарх — із учорашніх комуністів-тенісистів: «нель­зя уйти от самих себя...».

Ох, ці всенародні ілюзіони! Всенародні ілюзіони - це, ма­буть, єдине, що постійно функціонує.

Мабуть, далі розповідає І. Селіванов, до Петербурга, нарешті, дійшли чутки про всілякі зловживання в Пензенській губернії, було призначено ревізію на чолі з сенатором. Сенатор приїхав увечері неждано, й коли звечоріло, вийшов з готелю, сів на зво щика й наказав везти на набережну. «На яку набережну? » — за­питав звощик. «Як на яку! — здивувався сенатор. — Хіба у вас їх багато? Адже одна тільки й є». «Та ніякої нема!» — вигукнув зво­щик... Виявилось, що на папері набережна прокладалася уже два роки й що на неї витрачено було кілька десятків тисяч рублів, а насправді її й не починали. Правда ж, мало не з комуністичної нашої дійсності картина? Скільки сказано про демонтаж комуніз­му в Україні, а насправді демонтажу й не починали, й ми все ще вглядаємося за світлий обрій — де там ще й сьогодні обіцяна «набережна» комунізму? А там, у Пензі!