Читать «Ментальність орди» онлайн - страница 131

Східна деспотія, де рабство сидить на рабстві і рабством по­ганяє... Йоганн Бальтазар Шупп казав про московита, що той скрізь, де в нього є можливість, пригнічує сильніше, ніж турок. А якщо виходити з філософської антропології, яка проголошує незмінність людської природи? Звичайно, важко й гірко академі­кові Д. Лихачову виходити з незмінної людської природи моско­вита, тому-то він і декларує необхідність «уйти от самих себя», водночас відчуваючи фатальне — «нельзя уйти»: хочеться нового самопізнання, але ж — гріхи старого самопізнання не пускають у сподіваний рай самопізнання нового, та ще ж і філософія іс­торії не пускає. То що — опустити руки й не прагнути, не декла­рувати? Ні ж бо, звичайно, прагнути й декларувати нікому не заборонено, але тут ми з остобісілою приреченістю знову вихо­димо на візії «Білої Арапії»...

IX. Чи знаєте ви, що государ Микола І прекрасно грав на флейті? Так, Микола Палкін. І, мабуть, не гірше, ніж Б. Клінтон на саксофоні. Крім того, цар любив грати в карти — в баккара, хоч шеф жандармів Бенкендорф і заборонив таку гру. Проте смі­ливий цар не боявся самого Бенкендорфа, якого боялися всі. Без царського відома і його дозволу в Росії не зводилась — навіть не перебудовувалась жодна громадська будівля. Це був, як сказав О. Герцен, час «наружного рабства и внутреннего освобожде­ния». Прес деспотичної влади пораблював і пораблював народ.

Фанатичний доктринер, Микола І - наче КПРС - вважав себе відповідальним за все, що діялося в Росії, і є свідчення, що він був утаємничений навіть у кожну сварку будь-якого губернатора з будь-яким предводителем дворянства, керував побудовою будь-якої караульні у віддалених повітових містах. Чим більше він бо­ровся з казнокрадством, злодійством і службовою несумлінніс­тю, — тим пишніше вони розцвітали, а всю офіційну Росію душив формалізм. Цар вимагав сліпого послуху, намагаючись загнузда­ти невмирущий хаос, постійно вдаючись до зброї жорстокості. Все сміливе й чесне заслано в сибірські рудники, а все рабське й підле склало основу народонаселення. Як говориться в одній книзі, видання 1910 року: на «фронтоні імперії» красувались лише загибель, люта реакція, нелюдські переслідування і подвоє­ний деспотизм; царський двір став головною гауптвахтою імпе­рії, а інквізиційна армія, схожа на таємну організацію поліцей­ських масонів, від Риги до Нерчинська мала своїх братів-шпигунів і сищиків; конала розтерзана й розбита Польща і війна на Кав­казі ковтала військо за військом — під орудою бездарного та жалюгідного уряду.

Чи не нагадує ця картина (звичайно ж, неповна) нашу вчо­рашню і сьогоднішню дійсність, яку ми «так добре спізнали? А чи не те нині казнокрадство і злодійство, що й за Миколи І? І якщо вже такий жорстокий цар не зміг впоратися (а він був украй послідовний у своїй жорстокості, «не поступався при­нципами»), то вже в наш час якийсь новітній диктатор, новіт­ня тверда рука змогла б упоратися? Якими ж методами? Випробувані методи відомі. Як і «конечний результат» (М. Гор­бачов).