Читать «Твори. Том 1» онлайн - страница 446

Над нею схилилось обличчя Андермата, і він сказав:

— Дівчинка… майже доношена… вона житиме…

Христіана тільки прошепотіла:

— О Боже мій!

Отже, у неї дитина, жива дитина, яка ростиме… дитина Поля! їй знову захотілося кричати, — так стисло серце від цього нового горя. У неї дочка! Ні, не треба! Ніколи б не бачити її… Ніколи не доторкуватися б до неї!

Її дбайливо вклали, цілували. Хто? Певно, батько й чоловік? Вона не знала. А де ж він? Що робить? Яка б вона була щаслива зараз, якби він любив її!

Минав час, спливали години, а вона навіть не помічала — день зараз чи ніч, їй пекла тільки одна думка: він любить іншу.

Зненацька їй подумалось: «А може, це неправда? Як би це я не знала про його одруження раніше за цього лікаря?»

Потім зрозуміла, що від неї все приховали. Поль подбав, щоб вона не довідалась.

Подивилася, хто є в кімнаті. Якась незнайома, видно, сільська жінка, сиділа біля неї. Христіана не наважилась її розпитувати. У кого ж їй запитати?

Раптом двері відчинилися. В кімнату ввійшов навшпиньки чоловік. Побачивши, що вона розплющила очі, ступив до неї.

— Тобі краще?

 — Так, дякую.

— Ти вчора дуже налякала нас. Але тепер небезпека минула! Тільки не знаю, як нам з тобою бути. Я телеграфував нашій приятельці, пані Ікардон, яка збиралась приїхати на родини, повідомив про все і просив, щоб приїхала. Але в неї небіж саме захворів на скарлатину, і вона доглядає його… А ти ж не можеш бути сама, без якоїсь

жінки… більш-менш… більш-менш… підходящої… Одна тутешня дама пропонує свої послуги, вона могла б побути з тобою всі ці дні, і я, признатися, погодився. Це пані Онора.

Христіана раптом згадала, що казав їй доктор. Злякано здригнулась і простогнала:

— О ні… ні… не треба її… не треба…

Вільям не зрозумів і сказав:

— Слухай, я добре знаю, що вона вульгарна, але твій брат дуже цінить її, вона зробила йому велику послугу, до того ж, кажуть, вона була повитухою, і Онора познайомився з нею у якоїсь породіллі. Якщо тобі вона дуже не сподобається, то я завтра ж звільню її. Спробуймо все-та-ки. Хай прийде до тебе раз чи два.

Вона мовчала, замислившись. Відчувала пекучу потребу знати, знати все; і, сподіваючись слово по слову випитати у цієї жінки таку жорстоку, таку болючу для неї правду, ладна була сказати: «Іди… зараз же іди по неї… зараз же… йди!»

А до того нездоланного бажання знати домішувалася дивна потреба ще дужче ятрити собі душу, пережити до кінця своє горе, хай воно колючим терням ранить їй серце — таємнича, хвороблива,'несамовита потреба мучеництва.

І вона прошепотіла:

— Гаразд, поклич пані Онора, я згодна.

Потім, відчуваючи, що не може далі чекати, що їй треба зараз же впевнитися, остаточно впевнитися в цій зраді, вона тихим, як легенький подих, голосом спитала у Вільяма: