Читать «Твори. Том 1» онлайн - страница 447

— Це правда, що пан Бретіньї одружується?

Андермат спокійно відповів:

— Правда. Тобі про це сказали б раніше, якби можна було з тобою говорити.

Вона озвалася ще:

— З Шарлоттою?

— З Шарлоттою.

Але у Вільяма теж була своя невідступна думка, що ні на мить не покидала його: він думав про дочку, яка тільки-но почала жити й на яку він щохвилини бігав дивитися. Йому було прикро, що Христіана не запитала відразу ж про дитину, і він з ніжним докором сказав:

— Чого ти не питаєш про маленьку? Знаєш, вона чудово почуває себе!

Христіана здригнулась, наче він доторкнувся до відкритої рани. Але ж треба було пройти через усі муки.

— Принеси її,— мовила вона.

Він зник за завісою, що була в ногах ліжка, і за мить повернувся, сяючи гордощами й щастям, незграбно тримаючи в руках білий згорток.

Поклав його на вишиту подушку біля Христіани, що задихалася від хвилювання, і сказав:

— Глянь, яка гарненька!

Христіана подивилась.

Андермат двома пальцями відхилив легеньке мереживо, й вона побачила личко дитини, таке крихітне, таке червоне личко з заплющеними очима і губками, що ледь ворушилися.

Схилившись над цією істотою, що тільки починала жити, вона подумала: «Це моя дочка… дочка Поля… Так ось що завдало мені таких мук… це… це… моя дочка!..»

Відраза до дитини, яка своїм народженням так жорстоко катувала її бідне серце і ніжне жіноче тіло, раптом зникла; Христіана розглядала тепер її з палкою, болісною цікавістю, з глибоким подивом, з подивом тварини, що дивиться на свого первістка.

Банкір сподівався, що вона пристрасно приголубить дитину. І, все ще здивований і збентежений, спитав:

— Ти не поцілуєш її?

Вона тихенько нахилилась над маленьким червоним лобиком, відчуваючи, як він притягує її уста. І коли доторкнулась, коли притулилась до нього, вогкуватого й теплого, теплого від її власного життя, їй здалося, що вона вже не зможе відірвати уст від дитини, що вона припала до неї назавжди.

Щось торкнулося її щоки — то чоловік нахилився, щоб поцілувати її. Він з ніжною вдячністю пригорнув жінку, а тоді захотів приголубити й дочку і, витягнувши губи, ніжно та обережно поцілував її кілька разів у носик.

У Христіани серце стислося від цієї ласки, і вона дивилася на них обох — на свою дочку і на нього… на нього!

Андермат хотів покласти дитину назад у колиску.

— Ні,— заперечила мати, — залиш її ще на кілька хвилин, щоб я відчувала її коло себе. Не говори, не ворушись, залиш нас, почекай.

Вона обняла рукою загорнуте в пелюшки тільце, притулилась лобом до личка, що весь час кривилось, заплющила очі й завмерла, ні про що не думаючи.

Але за кілька хвилин Вільям тихо доторкнувся до її плеча:

— Ну, любенька, будь розважлива! Не треба хвилюватися, ти ж знаєш, не треба хвилюватись.

І відніс дівчинку, а мати провела її очима, аж поки та не зникла за завісою ліжка.

Потім Андермат повернувся.

— То, завтра вранці я пришлю до тебе пані Онора, — сказав.

Вона відповіла вже твердішим голосом:

— Так, голубе, можеш прислати її… завтра вранці.

І випросталась на ліжку, стомлена, розбита і, мабуть, уже не така нещасна.