Читать «Твори. Том 1» онлайн - страница 444

Андермат урвав його:

— О, вона чудова… прекрасна… чарівна… і… знаєте… вона не буде бідніша за вас… якщо не багатша… це кажу вам я, повірте!..

А Гонтран пробурмотів:

— Авжеж, шлюб нічому не заважає і прикриває відступ. Шкода тільки, що ти не попередив нас. Як же, до біса, це сталося, друже?

Тоді Поль усе розповів, трохи дещо змінивши. Перебільшив свої вагання й про те, як у нього раптом виникло таке рішення, коли слова дівчини дали підставу думати, що вона любить його. Казав про несподіваний прихід старого Оріоля, про їхню сварку, теж перебільшивши її, про сумніви селянина щодо його багатства і про гербовий папір, видобутий з шафи.

Андермат, мало не плачучи від сміху, стукнув рукою по столу:

— О! То він повторив цю штуку з гербовим папером! Це ж мій, мій винахід!

Але Поль, трохи почервонівши, пробурмотів:

— Прошу вас, не кажіть поки що про цю новину вашій дружині. Ми з нею великі друзі, тож зручніше буде, якщо я сам про все їй розповім…

Гонтран дивився на приятеля з чудною веселою посмішкою, яка, здавалось, говорила: «Дуже добре придумав, дуже добре! От як треба кінчати такі справи — без галасу, без історій, без драм!»

І запропонував:

— Якщо хочеш, друзяко, ходімо до неї разом після сніданку, коли вона встане, і ти скажеш про своє рішення.

Вони зустрілись поглядами, якийсь час пильно дивились один на одного, читаючи приховані думки, потім відвернули очі.

І Поль байдуже відповів: _%

— Гаразд, я з радістю, ми про це ще поговоримо.

Увійшов лакей, попередив, що доктор Блек приїхав до

принцеси, і маркіз одразу ж вийшов, щоб перестріти його.

Він пояснив лікареві становище, розповів про труднощі зятя та бажання дочки, і той охоче пішов за ним.

Як тільки маленький головатий чоловік зайшов у кімнату Христіани, вона сказала:

— Тату, залиш нас.

І маркіз вийшов. Тоді вона ледве чутним, ніжним голосом, немов на сповіді, розповіла про свої тривоги, страхи й кошмари. Лікар слухав, як священик, дивлячись на неї великими круглими очима, і легенько кивав головою, показуючи свою уважність.

— Так, так, — бурмотів він, начебто хотів сказати: «Ваш стан я знаю, як свої п’ять пальців, і вилікую, як захочу».

Коли Христіана скінчила, він почав з дріб’язковою докладністю розпитувати про її життя, звички, режим, лікування. Він, здавалось, то схвалював її жестом, то стримано відкидав щось коротким вигуком. А як вона дійшла до найбільшого свого страху, що дитина не так лежить, він підвівся і з цнотливістю духівника обмацав її руками скрізь ковдру, після чого сказав:

— Ні, все дуже добре.

їй захотілось поцілувати його. Яка мила людина, цей лікар!

Блек узяв аркуш паперу на столі й написав рецепт. Рецепт був довгий, дуже довгий. Потім знову підійшов до ліжка і зовсім іншим тоном, немов показуючи, що професійний і священний обов’язок його вже скінчений, завів з нею розмову.

У нього був глибокий, густий голос, гучний голос кремезного карлика, і його звичайнісінькі фрази звучали як питання. Говорив він про все. Видно, його дуже цікавило Гонтранове одруження.

— Я вже не кажу про одруження пана Бретіньї, хоч це зовсім не секрет, бо Оріоль розповідає про це всім.